Читать онлайн книгу "Двері в день. Міс Адрієна"

Дверi в день. Мiс Адрiена
Гео (Георгiй) Данилович Шкурупiй


Рiдне
Дiя роману вiдбуваеться у великому iндустрiальному мiстi. Головний герой Теодор Гай прагне позбутися кайданкiв, що прикували його до мiщанського оточення. Вiн шукае свое мiсце у великiй розбудовi новоi краiни. Не маючи внутрiшньоi сили порвати з дружиною та ii оточенням, Гай намагаеться iнсценувати свою смерть i в такий спосiб зникнути з iхнього життя. Перед ним двое дверей – однi ведуть у нiч, другi вiдкривають шлях у день. Саме нiчна, утаемничена, атмосфера пiдштовхуе Гая до мрiйливих романтичних вигадок.

Також до збiрки ввiйшов останнiй роман автора «Мiс Адрiена» – вiн i до сьогоднi е фактично невiдомим широкому загалу.





Гео Шкурупiй

Дверi в день. Мiс Адрiена: романи





© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020



У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту




Дверi в день

Роман





І

Дверi в нiч


Дверi пивноi були вiдчиненi в нiчну напружену метушню великоi вулицi. У жовтому сяйвi вiтрин вишикувались батареi порожнiх пляшок, як переможенi свiдки людськоi невибагливости. Коло вiдчинених дверей пiд музику джазбанду маршували проститутки з обов’язкiв своеi дивовижноi професii, що примушуе замислюватись над долею людства поважних полiтичних дiячiв безвусих поетiв.

Дами, одягненi в примхи коштовних одягiв, потрапляли в жовтi плями свiтла i, звабленi безпосереднiстю вулицi, що намагаеться порушувати всi усталенi традицii, мрiяли про вiльне кохання, заохочуючи чоловiкiв блискучими поглядами до рiшучих вчинкiв.

Джазбанд, розхитаний терпкими звуками саксофонiв, мiдяних тарелiв i барабана, в пристрасних корчах виростав у кутку залi, задимлений куривом цигарок. Хворий на пропасницю, вiн тремтiв i здригався. Хворий на подагру, вiн похитувався на кволих, тонких ногах, випинаючись котячим криком i нявканням у метушливе життя вулицi.

В залi пивноi i хрипах музики люди шукали затишку вiд брудних помешкань, п’яноi бездiяльности вiд бездiяльности тверезоi, шукали реалiзовану мрiю, як сновида шукае жовте сяйво мiсяця темноi ночi.

Сидячи за пляшками пива навколо мокрих, заллятих пивом столикiв, у брудi пiдлог i стiн, люди обдурювали самих себе святом, що буденнiше за всякий звичайний фiзiологiчний процес.

Засмальцьованi машиною робiтники, чисто й скромно одягненi службовцi, запарижаненi власною тупiстю мiщани й непмани виконували узаконений ритуал убивства, вони вбивали час i наповнений озоном лiтнiй вечiр.

Десь над мiськими парками й садами, над покрiвлями кам’яних будинкiв блищали золотi сузiр’я, десь пiд мостом тихо плюскала рiка, пронизана свiтлом електричних лiхтарiв, а тут людина, що вiдiрвалася од природи, кидала iй виклик, наливаючи в шлунок терпку отруту i впускаючи в легенi фiмiям тютюнового курива.

Жiнки, в спiдницях вище колiн, виставляли на простiр слiпучi ноги в шовкових панчохах i грiли голi руки й декольте в огнi електричних люстр. Кривавi вуста лишали на папiросах темно-червонi слiди i викликали уяви про насильства й кримiнальнi злочини. Венерами Мiлоськими жiнки миготiли в очах чоловiкiв, закликаючи до зради i до фатальних вчинкiв.

Коло одного iз столикiв, перед кiлькома пляшками пива, самотньо сидiв чоловiк у синьому костюмi, в кепi, що його одягають майже всi в нас, i трохи сп’янiлий. Це був Теодор Андрiйович Гай, що в його мiцнiй постатi вiдчувалося безсилля й байдужiсть людини, яку закрутило життя в своiй метушнi й в своiх примхах.

Інодi в постатi Теодора Гая спалахувала якась рiшучiсть, а в очах вогники ненависти, нiби вiн вiдважився на якийсь карколомний вчинок або на вбивство, коли вiн поглядав на низьку жилаву постать хазяiна пивноi – Степана Терещука.

Гостре обличчя Степана Терещука з маленькими вусами, з тонкими стиснутими вустами, з хитрими зморшками в куточках, примруженими сiрими очима оглядало гостей i залю, слiдкувало за льокаями i iнодi поверталось в бiк Теодора Гая, ховаючись за пляшками й стравами на рундуцi…

Теодор Гай з ненавистю поглядав на хазяiна, що iнодi розмовляв з головним своiм адмiнiстратором, дуже високою людиною з хижим, довгастим, нiби чимсь попеченим або подзьобаним обличчям. Це був найближчий поплiчник хазяiна Дмитро Гамуз, який у свою чергу презирливо дивився на Теодора Гая, нiби питаючи, що йому тут треба, як вiн смiв прийти в цей храм i своею постаттю чинити святотатство.

Гай, як зацькований вовк, поглядав на цi ненависнi йому постатi, i нудьга стискала йому серце, коли вiн дивився на бiляву, декольтовану й шикарно одягнену жiнку, що сидiла коло каси. Це була Гаева дружина Марiя, з фйордистими очима, що в ii полонi знаходився вiн уже кiлька рокiв.

Терпкi й хрипкi звуки джазбанду, гомiн i викрики пивноi замакiтрювали голову Гаевi, i йому важко було зрозумiти, чи ненавидить вiн цю жiнку – свою дружину також, чи тiльки жалiе ii й себе.

Вiн дивився на це буденне свято, що вiдбувалося в пивнiй, i, сам беручи в ньому участь, критикував його.

Там на розi вулицi стоiть мiлiцiонер i охороняе тишу й порядок, далеко з вокзалiв заходять гудки паровозiв, там поiзди везуть людей в iншi обрii, там у примiщеннях установ засiдають люди, вирiшуючи важливi справи, а вiн, Теодор Гай, сидить тут, знесилений i обеззброений.

А вiн, Теодор Гай, мусить боротися сам iз собою, зi своiм безвiллям, зi своiми сумнiвами, перетворюючи хотiння в кволi нереальнi мрii.

Ось тут за столиком сидять його колишнi товаришi – засмальцьованi робiтники, якi прийшли сюди з роботи, щоб погомонiти, вiддаючи данину старим традицiям. Але вони лише кiлька хвилин тут у порiвняннi з iншим часом, що його вони органiзовано використовують. Вiн же в полонi цих традицiй i не може уникнути його.

Треба кинути це все й пiти пiд золотi сузiр’я, що блищать над мiстом, над фабриками, копальнями i над життям.

Там коло рiки в машинах здобувають електричну енергiю, що ii так неохайно використовуеться тут. Щоб осяяти випещенi ноги й голi плечi жiнок, щоб задовольнити пристраснi погляди, напружено ллеться золота енергiя в порожнечу закуреного повiтря залi.

Гай налив пива в шклянку, випив його i замислено схилився до столу. Його погляд встромився в мокру газету, що була замiсть скатертини, i вiн завмер.

Але ось його погляд намацав знайомi лiтери, що перетворилися в слова та речення, i тепер Гай читав:

«Уряд СРСР уповноважив свою делегацiю запропонувати цiлковите скасування всiх сухопутних, морських та повiтряних сил. Щоб здiйснити це, уряд СРСР пропонуе такi заходи:

1. Розпустити ввесь особистий склад сухопутних, морських та повiтряних збройних сил.

2. Знищити всi вiйськовi знаряддя, засоби вiйськовохемiчноi боротьби й iншi засоби озброення та знаряддя знищення, що знаходяться в сучасному вiйську.

3. Лiквiдувати всi морськi та повiтрянi гармати.

4. Припинити збори для навчання вiйськовоi справи як в армii, так i в громадських органiзацiях.

5. Видати закони про скасування вiйськовоi служби так обов’язковоi, як i добровiльноi.

6. Видати закони, що забороняють збори резервiв.

7. Знищити фортецi, морськi й повiтрянi бази.

8. Лiквiдувати вiйськовi заводи та вiйськово-виробничi устаткування на заводах загальноi промисловости…»

Гай одiрвався вiд газети.

Це в далекiй i чужiй Женевi його уряд турбувався долею всiеi людськости. Це була генiяльна пропозицiя, що ще не бачила рiвних собi. Це був вибуховий матерiял, що мiг знищити всi традицii, що звiльняв людськiсть вiд жорстокости пануючих кляс.

Це опредiлювало час i простiр дii.

Хiба може бути щось простiше за цю пропозицiю? Навiщо довго мiркувати й розмовляти? Знищити шкiдливе й непотрiбне! Зруйнувати! І людськiсть вiльна. Вона може творити нове.

Хiба не так само i з одною людиною, – думав Гай, – хiба не слiд i йому зруйнувати, знищити той полон, що до нього необережно потрапив вiн?

Повз нього пройшла якась жiнка i зачепила його голим лiктем. Гай одiрвався вiд думок i поглянув на неi, вона довго подивилася йому в очi, нiби запрошуючи до чогось, нiби навмисно дратуючи його своею постаттю, що вся ворушилася пiд тонкою сукнею. Гай подивився й одвiв свiй погляд од неi.

Ця жiнка сiла за столик проти нього i своiм необережним рухом i своiм поглядом одiрвала його на деякий час од думок.

Гай нiби видерся з тишi думок i тепер, як плавець, пiрнув у галас пивноi, у викрики й нявкання джазбанду.

Компанii за столиками голосно кричали, щоб перекричати шум музики, деренчали шклянками, пили пиво й палили.

Висока постать Дмитра Гамуза нiби керувала цим анархiчним зiбранням, i в цьому хаосi пляшок i людей вiдчувалася якась закономiрнiсть, що нiби втiлювалася в постать високого диригента.

Жiнка, що сiла за столик проти Гая, одверто й цинiчно оглядала його, нiби питаючи, скiльки фунтiв вiн важить i яку мiць мають його м’язи. Теодор Гай, стурбований цими поглядами, стурбований музикою джазбанду, нiби всiм своiм еством пересунувся в iншу площину i тепер реагував на зовнiшнi прояви цього оточення.

Близько Гая за столиком сидiла велика балакуча компанiя чоловiкiв, що до хрипоти сперечалися за якiсь лiтературнi справи. Гай прислухався до розмови i вирiшив, що це товариство лiтераторiв, якi на цей час перенесли своi нескiнченнi й безугавнi мистецькi суперечки сюди, в стiни цiеi закуреноi пивноi.

– Ви знаете площу зi сквериком у Харковi, що проти театру Леся Курбаса? – говорить письменник з чорним кучерявим волоссям; коли б у нього була чорна шкура, був би подiбний до негра.

– Ота, що на нiй стоiть готична кiрха?

– Хто що помiчае! Ти помiчаеш готику, а я лiвий театр. Їду я цiею площею, i будинки пiдносяться надi мною, як величезнi хмарочоси, дерева скверу здаються лiлiпутами, а сам я собi Гуллiвером серед руху людей, вiзникiв i автомобiлiв. Дерева парку, маленькi й мiзернi проти будинкiв, не зеленi, а якiсь сiрi-сiрi, нiби iх вiками притрушувано порохом.

Їду я нiби до Держвидаву i несу новi матерiяли, що мусять ще раз обурити наше мiщанство своею одвертiстю та смiливiстю. Дивлюсь, на тротуарi стоiть Пушкiн, одягнений в чорний костюм, в еспанському плащi… Знаеш, так, як його малюють!

Стоiть вiн i дивиться кудись у простiр понад людей, вiзникiв i автомобiлiв, а коло нього крутяться нашi критики й поети.

– Як ся маете, Олександре Сергiйовичу?..

– Що ви написали новенького?

– Олександре Сергiйовичу, я закоханий у вашого «Євгенiя Онегiна»!

– Ваш новий твiр обов’язково премiюе наше жюрi…

– Дозвольте, Олександре Сергiйовичу, до вашого костюма пушинка причепилася. Дозвольте, я ii скину! Ах, який чудовий костюм!

Став я так збоку, хочеться i менi з ним про дiло поговорити. А вони крутяться, трохи ручки йому не цiлують. Став я й дивлюсь на цих червоiдiв. Раптом Пушкiн подивився на мене.

– А ви, Михайле Васильовичу, чого до ручки не приложитесь? – спитав вiн мене й iронiчно посмiхнувся.

– Звернiться до Вересаева, – вiдповiв я йому, – вiн спец.

– А ну iх у…, цих хробакiв! – вилаявся Пушкiн.

З цими словами кам’янi хмарочоси завалились з гуркотом на нас, i я прокинувся. Хтось сильно тарабанив у дверi кiмнати, нiби йому було нiколи.

Це був Сотник, який iз друкарнi принiс № 2 «Новоi Генерацii».

Так менi приснився Пушкiн.

Компанiя за столиком загомонiла ще дужче, обговорюючи цей надзвичайно характерний сон.

Теодор Гай мимоволi вислухав це оповiдання, як мимоволi пiддавався i всiм iншим впливам галасливоi пивноi.

Гострi, прокислi пахощi пива мiшалися з iдким духом вбиральнi, що допомагала сучасним епiкурейцям нищити жовте, трохи гiрке питво.

Стрiльцi, одягненi в зеленi унiформи, наiвно й грубувато флiртували з жiнками, витрачаючи аскетизм касарень. Кiлька проституток, що сидiли за одним столиком, розташували на стiльцях свое бiле випещене м’ясо i, як завзятi рибалки, закинули вудки своiх поглядiв у каламутнi рiчки залi. Кожна вудка кiнчалася гачком iз блискучих нiг у шовкових панчохах i лакованих черевиках. Якась двонога риба мусiла клюнути на цю новiтню принаду.

Вже трохи сп’янiлий Теодор Гай напружував свою думку, щоб винайти спосiб виплисти з цiеi каламутноi рiки, щоб одiрватись вiд такого гачка, що мiцно затяг його у трясовину обивательства.

Дверi пивноi були вiдчиненi в нiч, в лiтню нiч, що блищала золотими сузiр’ями, плюскала рiкою й слiпучо сяяла електрикою вулицi. Вийти в дверi, вийти в нiч, як виходить корабель у вiдкрите море, i вiн може стати вiльним моряком, вiн знову зможе стати мандрiвником до мети.

Безлiч рiзноманiтних плянiв, один дивовижнiший за другий, спадали на думку Гаевi. Безлiч iнсценiровок i театральних iнтриг, запозичених з авантурних романiв i карколомних фiльмiв, ввижалися йому, як втомленому плавцевi ввижаеться земля чарiвних островiв.

Гай бачив перед собою високу й хижу постать Дмитра Гамуза – диригента прилюдного пияцтва, бачив жилаву постать Семена Терещука, блискуче декольте дружини, яка сидiла коло каси, i все напруженiше вишукував способу, який зробить його знову мандрiвником до мети, як альхемiки вишукували елексир життя й чарiвнi секрети, що обертають скло на дiямант, а звичайний морський пiсок – на золото.

Гай фальсифiкував дiю. Фальсифiкована реальнiсть розсипалася на звичайний порошок мрiй…




II

Передмова


Старовиннi майстри пензля – iхнi великi ймення: Леонардо да Вiнчi, Рафаель, Мiкель Анджельо— глибоко вiдчували процес своеi мистецькоi роботи, вони заглиблювались у самий матерiял, i в iхнiх руках вiн набувае чудових форм. Їм доводилось перед творчим процесом бути виробниками засобiв своеi творчости. Вони сами робили полотна, грунтували iх, робили фарби та олiю. Вони вже з цього моменту захоплювались матерiялом, барвами фарб, приемними пахощами олii та розмiрами виготовлених полотен. Крiм цього, вони вивчали анатомiю, викрадаючи ще теплi тiла людей в iнквiзиторiв, вони були альхемiки та винахiдники. Вони могли мати надхнення в своiй роботi вiд самого матерiялу: вони знали його краще, нiж знаемо ми, сучасники великоi технiки та iндустрii. Можливо, що й письменникам тих часiв доводилося самим виробляти атрамент i папiр, i кожна крапка iхня, кожна лiтера, кожне слово були економними: iх можна було вважати за пiщинки золота.

А тепер що?

Пiшов до крамницi, купив хоч i пуд паперу, сулiю атраменту, i пиши скiльки душi завгодно. Чи не тому тепер так багато пишуть i так мало письменникiв? Чи не тому тепер письменник користуеться з такоi ж пошани, як i рахiвник або реестраторка?

Ви може гадаете, я жалкую, що це так? Нi. Анi трiшки! Я вважаю, що найкращi сучаснi романiсти – це машинiстки, бухгальтери, рахiвники, кур’ери, зави, помзави, робiтники, робiтницi, селяни. Ви спитаете, чому? Скажете, що це пародокс? Нiчого подiбного. Придивiться. Вони сами будують дивовижнi чудовi романи, вони якнайбiльше заглибилися в матерiял, вони сами героi своiх романiв. Вони будують великий роман пiд назвою «Майбутне».

Ви скажете тепер, це правда, але ж вони не пишуть, вони будують. Щоб бути зрозумiлiшим, я вiдповiм: подивiться на самого себе, ви щодня компонуете такi чудеснi романи, що коли б iх записати, кожний з нас з великим задоволенням прочитав би iх. Що? Хiба ви в своiх мрiях не подорожуете по чудесних краiнах, хiба з вами (в мрiях) не трапляються найкарколомнiшi пригоди, хiба ви не закохуетеся в прекрасних жiнок i дужих чоловiкiв, хiба ви не переживаете трагедiй, комедiй, що на iх позаздрив би Шекспiр та клясичний Арiстофан? Але все це в мрiях. І от тепер кожний з нас мусить погодитися, що всi ми – романiсти, що коли тi романи ми не будуемо, не беремо в них участи як героi, то ми iх компонуемо в мрiях.

Про що мрiе один iз нас? Та про це, безперечно, можна написати цiлу книгу. Книгу звичайно напiвсатиричну, бо ви, мабуть, знаете, що про мрii сказав Пушкiн. Таку книгу можна написати навiть в авантурному плянi, бо кожний з нас ще змалку мрiе про рiзнi пригоди, в той час як цi пригоди трапляються з нами щодня, а ми iх не помiчаемо.

Я знав одного такого чудака, що все свое життя мрiяв про рiзноманiтнi пригоди та подорожi. Одного разу вiн купив собi телескоп, розмiрами бiльший за його зрiст, закохався в артистку i поiхав з нею та телескопом морем на пароплавi до Кавказу. І едина пригода, що з ним трапилась, це те, що вiн повернувся назад без грошей, без телескопа i без коханки. І, нарештi, цю пригоду вiн сам вважав лише за щасливий випадок.

Що тепер?

За наших днiв – пiшов до крамницi, купив полотна, фарб, пензлiв, мольберта, сiв на розi двох вулиць, i малюй… Малюй пристойно, бо мiлiцiонер забере до району.




III

Рiч


Безпосередньо до оповiдання нi картина, нi комiсiйна крамниця не стосуються. Що таке комiсiйна крамниця, знае кожний. Коли у кого е непотрiбнi йому речi, вiн несе iх до комiсiйноi крамницi з тим, щоб хто-небудь iнший купив iх, як дорогоцiнну рiч. Тут ви можете знайти рiзнi речi, починаючи вiд клiзми й кiнчаючи дiямантовою обручкою.

У великiй вiтринi такоi крамницi, що знаходиться на люднiй торговiй вулицi, мiж мисливською рушницею й мiдяним тазом для варення, висить картина невiдомого майстра. Картина стара, фарби зблякли, потрiскались, але цим вона лише виграе щодо своеi художности. Люди натовпами збиваються коло вiтрини, i деякi з них називають iмена вiдомих майстрiв, але цi ймена миттю зникають у вуличному гуркотi, i лише картина висить у вiтринi, як посланець у майбутне якогось забутого i може вже померлого автора.

Картина викликае уяви.

Темний вечiрнiй обрiй палае загравою. Червоний колiр напружений i темний. Почуваеться, що нестерпучий жар б’е звiдкись iз землi та обпалюе небо. Сонце провалилося в безодню i там клекотить гарячим вогнем, заливаючи розтопленою палючою лавою небосхил. Червонi пекучi стрiли летять геть у простiр, освiтлюючи своею загравою небо. Вiдблиск заграви падае на могутнi хащi допотопного лiсу. Величезнi дерева, мiцнi й чорнi, як дивовижнi крицевi скелi, вiдбивають на собi вiдблиск заграви. Спереду чорна прогалина, порожня й темна, як вугляний склеп.

І ось раптом чути хряск i важку ходу, i от ввижаеться потворна морда допотопного чудовиська. Чудовисько велетенських розмiрiв важкою ходою виходить на прогалину. Воно важко сопе, його подих пiдхоплюе луна допотопного лiсу, ii от здаеться, що дихають цi кремезнi чорнi дерева, цi муругi крицевi скелi.

Раптом страшний рик струшуе лiс. Од цього звуку все дрижить. Дрижать дерева й дрижить земля, ii трусить землетрус звукiв, що видираються з пащi чудовиська. Перше чудовисько натрапило на другу величезну потвору. Крики розлютоваваних потвор примушують тремтiти землю. Потвори сходяться, i вiд iхнього сопiння й тупоту стогне лiс. Клацання зубiв, сердитий рев, важкi удари зливаються в чорну рухливу масу, яку раптом обливае червона кров, що бурхливо вириваеться з поранених тiл. Кров гаруе й свiтиться червоним блиском, який зливаеться з загравою, i ось тепер здаеться, що обрiй, нетри землi, лiс i потвори палахкотять гарячою кров’ю. Раптом все завмирае… i лишаеться сама картина.

Фарби зблякли, потрiскались, припали порохом, потемнiшали. Величезне чудовисько – потвора-переможець стоiть над забитим ворогом, i з його горлянки видираеться непереможний рев. На землi, що заллята кров’ю, лежить мертва, переможена, друга потвора. Сонце клекотить жаром у нетрах всесвiту i заливае кривавою загравою темне небо.

Автор картини невiдомий. Картина висить у великiй вiтринi комiсiйноi крамницi мiж мисливською рушницею й мiдяним тазом для варення.




IV

Герой


У мiстi спека. Мiсто, одягнене в камiнь, розпечене сонцем, потiе, метушиться. Вулицi димлять казанами з асфальтом, обляпують вапною i фарбами. Люди б’ють камiнь на бруках, пересувають рейки, фарбують дахи i стiни будинкiв. Вулицi клекотять, вливаючись рiками у великi площi. Перехожi поспiшають, переходячи брук, i трамваi тривожно заливаються настирливими дзвiнками.

Край тротуару бiля телеграфного стовпа зупинився якийсь чоловiк. Вiн не притягае жадноi уваги. Це службовець, який сьогоднi не пiшов на службу, може вiн у вiдпустцi, а може вiн i безробiтний. Вiн нервово витяг iз кишенi синього пiджака годинника i поглянув на нього; можна було подумати, що вiн зараз заметушиться, побiжить, кудись поспiшаючи. Але нiчого подiбного, вiн знову застиг коло стовпа, напружено слiдкуючи за вулицею.

Вiн стояв у тому мiсцi вулицi, де вуличний рух був найбiльший. Тут щохвилини пролiтали автомобiлi, важко проходили автобуси i безперервно сунули трамваi.

Чоловiк напружено стежив за людьми, що переходять вулицю. Люди швидко перебiгали вулицю, оглядаючись, щоб не потрапити пiд трамвай або автобус. І коли трамвай деренчав або сурмив автобус якому-небудь легковажному перехожому, чоловiк, що стояв коло стовпа, напружено, до болю стискав собi руки i хвилювався. Його вуста шепотiли:

– Ось! Ось зараз…

Якась молода жiнка, тримаючи за руку маленьку, бiляву дiвчинку, швидко переходила брук. Дiвчинка несла в руцi якийсь пакуночок, i вiн у неi несподiвано випав з рук на самому бруцi. Поки жiнка пiдiймала його, з-поза рогу з дзеньканням вдерся трамвай, з протилежного боку важко йшов автобус. Жiнка швидко схопила дiвчинку i перебiгла колiю, трамвай на мить заслонив ii.

Чоловiк коло стовпа злякано вiдхитнувся, у нього забився подих i вiн прошепотiв:

– Ось! Яке нещастя!..

Вiн напружено схилився вперед на брук. Страждання скривило його непоголене, стурбоване обличчя.

Трамвай розминувся з автобусом, i чоловiк, що напружено стежив за цим, легко зiдхнув. Вiн побачив на протилежному тротуарi бiлi сукнi жiнки й дiвчинки, що допiру перейшли вулицю. Дiвчинка весело стрибала коло жiнки i щось говорила.

Свiтлi постатi жiнки й дiвчинки раптом зникли в його уявi, нiби провалилися в чорну прiрву. Чоловiк знову напружено стежив за вулицею. Особливо уважно вiн стежив за чоловiками. І коли будь-який з них необережно потрапляв пiд загрозу трамвая або автобуса, чоловiк напружено, до болю стискував руки i замружував очi.

Коли вiн знову розплющував iх, вулиця так само метушилася, кудись бiгла, i, не зважаючи на рух, все здавалось якимось спокiйним, безтурботним.

Здавалося, що обов’язок цього чоловiка – стежити за вуличними катастрофами та провадити статистику задушених трамваями, автобусами або вiзниками. Чоловiк так стежив за вулицею багато часу. Нарештi вiн раз у раз став поглядати на годинника, йому вже бракувало терпiння. Коли ранiше вiн турбувався за кожного перехожого, то тепер вiн, розпалившись, досадливо одвертався, коли який-небудь перехожий щасливо викручувався мiж вiзниками та автобусами.

– От, коли б швидше! Коли б швидше! Все одно когось десь мае задушити!..

А вулиця так само одноманiтно клекотiла, бiгла, метушилась. Нiщо, здавалось, не могло зупинити ii руху та ii байдужого плину.

Раптом одчайний вереск, напiвгавкання перетяли гуркiт вулицi. Важко гримаючи, пройшов автобус, i пiсля нього на бруцi залишилось задушене руде цуценя. Воно вирячило очi, висунуло червоний язик, розплющилось в тiнь.

Коло жiнок, дiтей i м’якосердних перехожих стовпилось на тротуарi, висловлюючи вголос свiй жаль. Потiм вони розiйшлись, а на бруцi так i лишилось розчавлене цуценя з висунутим червоним язичком.

Пройшло кiлька автобусiв. Напрочуд нi один iз них навiть не торкнувся своiми важкими колесами, цуценяти. Чоловiк, що стояв бiля стовпа, знизав плечима, подивився на годинника й вiдiйшов геть. Вiн поволi пiшов тротуаром, оглядаючи вулицю й будинки. Вiн чомусь увесь час заглядав угору на дахи будiвель. Вiн так закидав голову, що, нарештi, йому заболiла шия.

Ось на одному з будинкiв високо пiд самим шостим поверхом вiн побачив маляра. Маляр гойдався в повiтрi, сидячи на дошцi, що спускалася з покрiвлi на мiцних канатах. Маляр спокiйно, похитуючись в своему сiдалi вiд маленького вiтру, мастив будинок.

Чоловiк зупинився й почав стежить за маляром. Йому в уявi почали вставати картини, одна страшнiша за одну.

Вiн бачив, як маляр напружено тягся до карнiза, силкуючись помастити його вапною. Раптом маляр схопився за канат, сiдало загойдалось, потiм вiтер трохи покрутив ним.

В уявi чоловiка виникла заскорузла величезна рука, забруднена фарбою. Ця рука в корчах схопилася за канат, але ось неначе електричний струм пройшов рукою, пальцi розсунулись, рука майнула в повiтрi, i чорне тiло маляра, б’ючись об карнiзи й пiдвiконня, ринуло з шостого поверху на тротуар.

Чолозiк вiдхитнувся i зажмурився. Коли вiн розплющив очi, то знову побачив методично метушливу вулицю й маляра, що поволi гойдався на дошцi, помахуючи своею щiткою.

Чоловiк знову став дивитися на маляра. Вiв стояв доти, доки знову не витяг iз свого синього пiджака годинника i подивився на нього. В цей час далекий фабричний гудок загув на обiдню перерву.

Чоловiк у синьому костюмi досадливо одмахнувся вiд маляра i пiшов далi. Коли вiн завернув за рiг вулицi, то раптом спинився. Потiм вiн прожогом кинувся бiгти. Спереду вiн побачив великий натовп людей, що тлумом стояв бiля високого будинку. В центрi натовпу стояв зеленкуватий автомобiль негайноi допомоги.

Чоловiк у синьому костюмi вдерся в натовп i, не зважаючи на лайки й стусани, влiз в самий центр. Натовп людей хвилювався й гомонiв.

– Маляр!

– Ах, яке нещастя!

– У нього мабуть дiти. Упав з покрiвлi!..

– Вже нiчого не зроблять…

– Гу-у-у-у…

Як од стурбованого бджолиного рою, гуло в повiтрi, ворушилось, тиснулось, гойдалось в один бiк, потiм у другий. Мiлiцiонери в червоних кашкетах сюрчали в свистки i розпихали людей. Потiм автомобiль негайноi допомоги, розрiзавши натовп, як воду, вiдiйшов геть.

Вiн був зайвий.

І тепер чоловiк у синьому костюмi побачив бiля самих своiх нiг тiло людини, що лежало на цеглах тротуару. Тiло лежало з пiдламаними руками й розбитою головою. Обличчя не було зовсiм, була кривава рана, що викликала в очах людей жах i обурення.

Чоловiк, стримавши приступи жаху й огиди, став жадiбно оглядати розбите тiло. Вiн у думках порiвнював його зi своiм тiлом, порiвнював довгасте скривавлене волосся на головi й робив висновки.

Маляр, що упав з покрiвлi, був приблизно одного росту з ним, волосся було темне й довге, як у чоловiка в синьому костюмi. Обличчя не можна було впiзнати, бо воно було зовсiм розбите.

Чоловiк у синьому костюмi, зваживши це все, заспокоiвся. Вiн тепер байдуже дивився на натовп i на вулицю, його думки були далеко звiдси. Вони були в минулому життi маляра. Гримаса жалю промайнула неголеним обличчям чоловiка, але вiн одразу стримав себе. Йому зробити це було досить важко, бо вiн чомусь несамохiть вiдчував дивну провину перед цим розбитим тiлом. Йому було моторошно, що тут у самому центрi людського натовпу, в центрi клопотливого життя лежить смерть.

В натовпi шукали родичiв померлого. Незабаром виявилося, що в нього нiкого нема i нiкому навiть забрати тiло його звiдси з камiння, вiд настирливих поглядiв цiкавих i безтурботних перехожих. Тодi з’явилася площадка. Тiло маляра поклали на неi, прикрили мiшком, i конi, наче почуваючи, що вони везуть, жалiбним, урочистим кроком потяглися вздовж вулицi.

Тiло маляра повезли в морг. Коли й там деякий час не знайдеться документальний родич, тiло вiддадуть анатомам, студентам, i маляр тодi служитиме громадi до останнього шматочка свого вже мертвого м’яса.

Чоловiк у синьому костюмi з непокритою головою йшов до самого моргу.




V

Бюро трун


Шумить, гарячково вируе, кричить мiський ринок. Продае цибулю й фалшивi дiяманти, сперечаеться та б’еться, коли справа набувае газартноi гри. Життя тут кипить найнапруженiше. Тут можна знайти все, що виробляе краiна: вiд фабричних виробiв до потворних покидькiв людства. Ї в цьому мiсцi, де концентруеться темп i рух, де переливаеться хвилями життя, де люди безтурботно й легковажно женуться за своiми буденними потребами, в непомiтному кутку причаiлося бюро трун. Тут виробляють i продають труни всiх розмiрiв i гатункiв, гуртом i вроздрiб.

У великiй крамницi, що нагадуе теслярську майстерню або сарай, двое муругих типiв стругають дошки. Тонкими бiлими стрiчками видираеться дерево зi струганкiв, закручуеться кучерявими кiльцями i тонко спiвае якоiсь пiснi. Дерево, як жива iстота, шкварчить i стогне пiл струганками, вирiвнюеться, вилащуеться, молодiе i, нарештi, набувае форми, що ii люди вважають за труну.

Муругi теслярi, бородатi, з червоними носами од випитоi горiлки, безтурботно стругали дошки, чекаючи на покупця. Ринок ревiв i метушився, наче йому було невтямки, що тут двое цих муругих теслярiв готують труни для кожного, навiть для тих, хто найбiльше кричить i ворушиться.

Поволi перебираючись мiж перекупками, кошиками та ятками, чоловiк у синьому костюмi пiдiйшов до крамницi з трунами. Коли йому впала в очi вивiска, вiн чомусь пригадав слово якогось агiтатора, що виступав в установi, де цей чоловiк ранiше працював. Вiн сказав: буржуазний свiт нагадуе труну, зверху оздоба, позолота й блиск, а в серединi тлiнь. Ї потiм далi чоловiк уже додав од себе: кожна людина змiщуе в собi ввесь буржуазний свiт, його устрiй та психологiю.

І потiм уже, коли входив до крамницi, прошепотiв: людина мусить вмерти i родитися наново.

Чоловiк у синьому костюмi зайшов до крамницi й зiперся на рундук. Обидва теслярi глянули на нього i продовжували стругати дошки.

Чоловiк поглянув на полицi i побачив з десяток трун рiзних кольорiв i розмiрiв. Деякi з них були посрiбленi, другi з розетками та вiзерунками, iншi пофарбованi простою фарбою, коричневi або чорнi. Вiн на хвилину задумався. Вiн вирiшував складне завдання: в якiй трунi, наприклад, вiн поховав би самого себе. Чи в цiй срiбнiй з хрестом i розетками, чи в такiй простiй, що лежить на верхнiй полицi i нагадуе швидше скриньку на крокет, нiж постiйне сховище для людського тiла, Було помiтно; що чоловiк вагався.

Один з теслярiв, кинувши струганка й витерши об свiй подертий одяг руки, пiдiйшов до рундука.

– Ви, молодий чоловiк, не сумуйте, я бачу, що у вас померла дитина! – З цими словами вiн стягнув з полицi маленьку труну, що дуже нагадувала своею оздобою коробку з-пiд цукерок. – Ви не сумуйте, в такiй трунi навiть принца поховати не шкода. Ви подивiться, яка робота, помацайте, яке дерево, це справжнiй дуб. Ви не подумайте, що це теперiшньоi совецькоi роботи, це робота царська. Ще до революцii мiсцевий городський голова поховав у такiй трунi свого единого сина. Оздобу виписувано з-за кордону. Це реклямна труна, яка лежала ввесь час на вiтринi, але ми ii звiдти забрали. Для такоi труни i вмерти приемно.

– Ти покажи товаришевi оту труну, що на середнiй полицi, товариш, мабуть, од органiзацii, – сказав другий тесляр i знову зашкрябав своiм струганком.

Нова труна була довга й пофарбована в червоний колiр.

– Оце труна, – сказав перший тесляр, – в якiй можна поховать навiть мiнiстра. Правда, для мiнiстра вона кольором не вийшла, але дерево в нiй багатюще. Коли ще до неi катафалька, музик, прапорiв, вийде незабутнiй краевид…

Чоловiк у синьому костюмi посмiхнувся, вiн тепер розв’язав свое завдання. Цi двое балакучих, муругих лише на вигляд, теслярiв, порадять йому, яку слiд вибрати труну.

Коли перший тесляр помiтив посмiшку на обличчi покупця, вiн швидко сховав обидвi труни i витяг з-пiд рундука нову труну величезних розмiрiв. Коли б знову був потоп i Ноевi довелося б купувати собi ковчег, вiн неодмiнно купив би собi цю труну, в якiй би, безперечно, вмiстився з своею родиною та чистими й нечистими звiрами.

Тесляр, витягши й поставивши труну на рундук, широко до вух посмiхнувся й витер рукавом пiт з чола.

– Ваша теща, молодий чоловiк, дякуватиме вам i нам на тому свiтi за таку труну. Ваша жiнка перестане плакати i не вимагатиме поiздки на курорт, щоб заспокоiти нерви. На цю труну пiшло бiльше матерiялу, нiж можна собi уявити. Я ручусь, що вашiй тещi буде в цiй трунi дуже зручно… Ваша теща…

– Я хотiв би вас спитати, – перетяв чоловiк у синьому костюмi, – в якiй трунi, наприклад, можна було б поховати мене?..

Це питання трохи розчарувало муругого на вигляд i балакучого справдi продавця.

– Це все залежить од вашого достатку, молодий чоловiк, вас можна поховати i з музикою, ви людина симпатична, можна i з попом i пiвчою. Це залежатиме од вашоi релiгii. Труну тодi слiд вибирати з хрестом, коли з музикою, слiд замовити на покришку зiрку або вiнок.

– На такiй людинi, якою я був досi, слiд зверху поставити хреста.

Тесляр витяг кiлька трун, але не одна з них своiми розмiрами не пiдiйшла. Це почало нервувати продавця. Вiн божився, умоляв, заперечував i витягав все новi й новi труни. Тодi чоловiк у синьому костюмi, щоб закiнчити цю справу, одверто заявив:

– Ви не турбуйтесь, труна потрiбна особисто для мене!..

Обидва теслярi здивовано подивились на нього, вони нiяк не могли деякий час второпати такого становища: приходить якась людина, пристойна на вигляд, i несе такi теревенi.

– Тут вам, молодий чоловiк, не театр! Розважатись ви можете в iншому мiсцi, – обурено заявив тесляр, що стругав увесь час дошки. Перший тесляр шпурнув тещину труну пiд полицю i сердито поглянув на покупця.

– Менi серйозно треба труну, – заявив тодi чоловiк у синьому костюмi, – ось нате вам грошi, – i вiн витяг з кишенi невеличку пачку паперових грошей. – Але кажу вам, що труна потрiбна для мене. Ви не турбуйтесь. Яке ваше дiло, для кого й для чого я купую труну. Ви вiзьмете з мене мiрку, зробите труну, а грошi я даю вам уперед.

Обидва теслярi поволi пiдiйшли до дивного громадянина i мовчки оглядали його. Потiм один з них узяв сантиметра i почав мiряти його зрiст…

Потiм дивний покупець заплатив грошi.

– Прiзвище мое Теодор Андрiйович Гай, прошу труну доставити до мене на помешкання взавтра ввечорi.

– Так зверху хреста зробити? – запитав один з теслярiв.– Хреста?.. – подумав хвилину покупець. – Хреста зробiть обов’язково, колiр труни може бути який завгодно.

Залишивши збентежених теслярiв, чоловiк у синьому костюмi задумливо вийшов з крамницi.

– Теодор Андрiйович Гай, – шепотiв вiн про себе. – Тепер уже готово майже все. Вам, шановний Теодоре Андрiйовичу, доведеться розлучитись зi своiм iм’ям i прiзвищем. Ви, громадянине Гай, – труп, мрець i бiльше нiчого. Ви лише тiнь минулого, лише натяк, привид.

Раптом вiн посмiхнувся. Вiн побачив, як сонце кидае маленьку, але кремезну, тiнь од його тiла.

– Ви, Теодоре Андрiйовичу, тiнь, що мае свою власну, справжню тiнь. Ха-ха! Вам доведеться розлучитися навiть зi своiм прiзвищем. Це буде справжня смерть. Прiзвище? Гай. Їм’я? Теодор. Батька звали Андрiем, дiда – Петром, i все – Гаi. Далi прiрва. Прадiда й далi теж якось звали, але це невiдомо. Прiзвища, мабуть, даеться людинi за ii здатностi, професiю, характер тощо. Ось, наприклад, кравець Плужак (вiн прочитав вивiску), мабуть, його предок завше ходив за плугом, звiдси й Плужак, а вiн сам тепер кравець; от, наприклад, Горбатов, предок, мабуть, був горбатий; Гай – мабуть предок завше жив у гаях, а от перукар «Гольдман» (прочитав вiн вивiску), мабуть, предок був дуже багатий, а цей за перукаря…

Вiн тут же пригадав, що йому ще треба зайти до перукаря поголитися.

Теодор Андрiйович зайшов до перукарнi. В нiй було порожньо, лише сам перукар шпортався десь за перегородкою. Гай сiв у крiсло перед дзеркалом i поглянув на себе. Його обличчя було неголене i мало мужнiй вигляд, волосся на головi було довгасте й розкуйовджене; не зважаючи на це, в його обличчi були певнi риси, що свiдчили за його безперечно мiське походження й певну культурнiсть.

Із-за перегородки швидко вийшов перукар у бiлому фартусi й приступив до своеi роботи. Перукар старанно, до болю, милив бороду Гаевi, потiм шкрiб ii тупою бритвою, стриг волосся на головi, поливав одеколоном, пудрив i, нарештi, з попереднього обличчя Теодора Андрiйовича Гая залишилась лише загальна подiбнiсть. Обличчя його було рожеве й молоде, якийсь дитячий вираз застряв у кутку вуст, в очах, у бiлих блискучих зубах.

Коли перукар заявив, що його робота скiнчена, Гай попросив пiдiбрати йому серед перукiв вiдповiдну бороду й вуса.

– Менi доведеться виступати на аматорськiй вечiрцi, – заявив Гай, – а тому я хотiв би, щоб ви менi прилiпили бороду i вуса тепер, бо я це зроблю сам дуже кепсько.

Коли Гай вийшов з перукарнi, вiн мав вигляд солiдного вченого, лiкаря або громадянина, що кохаеться в своiй бородi й вусах i думае, що за такий вигляд його поважають i iншi громадяни, а особливо жiнки та дiти.




VI

Дивовижна крадiжка


Темно-синя ковдра простяглася понад мiстом. Темiнь зiщулилась в переулках, лягла пiд каштанами й тополями бульварiв. Камiння будинкiв стало холодним i нiби ще бiльш зросло своiми огромами до самого неба. І там далеко на обрii, де будинки утворювали кам’яний коритар, важко звис на небi, зачiпаючи за кам’янi поверхи, пощерблений мiсяць, вже зовсiм червоний i неблискучий.

На вулицях коло крамниць сидiли зiгнувшись поснулi вартовi, самотнi вiзники окремими кораблями стояли на причалах тротуарiв, а навколо була кам’яна пустеля з чорними дiрами зачинених вiкон.

Великий i довгий одноповерховий будинок анатомiчного театру був темний i муругий. Великi вiкна були чорнi й зосередженi.

Раптом у маленькому вiконцi старого доглядача будинку заблимав вогник.

Старому дiдовi-доглядачевi не спалось. Йому приснився страшний сон, йому ввижалось, що в анатомцi ворушаться понiвеченi тiла людей. Нiч здалася йому якоюсь неспокiйною в своiй тишi та завмерлостi. Дiд, засвiтивши лямпку, знову лiг на тверде лiжко i смоктав цигарку.

Ось вiн трохи пiдвiвся на лiкоть i прислухався. Тепер вiн цiлком виразно чув чиiсь кроки по сходах i в помешканнi анатомки. «Хто б це мiг бути?» – подумав дiд. За своеi тридцятилiтньоi практики вiн уже знав, що мерцi не ходять, що iх нiчого боятись i що живi завжди страшнiшi за мертвих.

Дiдок обережно встав з лiжка, засвiтив лiхтарика, обережно прочинив дверi й вийшов у коритар.

– От, пiймаю якого шибеника! – прошепотiв вiн.

Вiн завжди кiлька разiв на нiч обходив помешкання анатомки, бо знав, що молодi шибеники студенти-медики, що вивчають остеологiю, часто залишаються в анатомцi, сховавшись де-небудь пiсля лекцiй, щоб уночi на дозвiллi вкрасти руку або ногу кiстяка, або порiзати якого-небудь покiйника так, що його потiм не впiзнае найближчий родич. Дiд знае, що цi шибеники, щоб показати свою хоробрiсть, iнодi навмисне лишаються ночувати серед трупiв i часто серед ночi, не витримавши власних фантазiй, з переляканим криком бiжать до його кiмнати, ховаючись вiд утворених власною уявою привидiв.

Доглядач старечою ходою обiйшов коритари, заглянув до авдиторii, до анатомки, до кабiнету з науковим приладдям, де йому почувся якийсь скрип, i, не знайшовши нiчого, повернувся до своеi кiмнати, знову лiг у лiжко i пiсля такоi прогулянки швидко заснув.

В цей час мiж столами та шафами анатомiчного кабiнету пройшла якась тiнь, на мить було чути легку ходу, i потiм знову все завмерло.

В сiрому свiтлi, що лилось у вiкна з нiчного неба, тьмяно освiтлюючи кабiнет, поблискували склянi шибки шаф, чорнiли муляжi, сiрiли слоiки з заспиртованими препаратами. Крiзь склянi шибки високих шахов на кабiнет скiрились вищиреними зубами i бiлими щелепами кiстяки людей, мавп, антропоiдiв, черепи скитiв i доiсторичних людей. Провали очей на бiлому тлi кiсток визначались чорними великими дiрами чудноi Форми. В iнших шахвах тихо дзеренчали вiд чиеiсь легкоi ходи блискучi метальовi iнструменти, ампутацiйнi ножi, пiнцети, зонди, ножi, кохери та розпораторii. Великi анатомiчнi мапи килимами вкривали стiни. Тут заховались великi таемницi науки, якi завше викликають почуття страху та загадковости. А тому й хода людини, що забралась сюди вночi до кабiнету, була якась обережна й полохлива.

Людина вийшла до коритару i засвiтила сiрника; маленький вогник освiтлив бородате професорське обличчя й чорну постать в легкому пальтi й чорнiй шляпi. Пiд пахвою в неi був якийсь не дуже великий, трохи зiбганий пакунок.

Коли б не знати iсторii в перукарнi, то нам було б неможливо впiзнати в цiй постатi Теодора Андрiйовича Гая, а тепер можна з певнiстю сказати, що це був безперечно вiн.

Гай, обережно ступаючи, пройшов у бiк мертвецькоi, – було видно, що вiк чогось шукае. Коли вiн прочинив дверi до мертвецькоi, з темного помешкання в обличчя йому вiйнув неприемний дух солодкуватоi трупноi отрути. Од цього духу можна було задохнутись, волосся од нього ставало на головi дубом, i нарештi починало здаватись, що це його тiло, тiло ще живого Гая, починае тлiти i пахнути солодкуватою отрутою. Гай, стримуючи себе, щоб не втекти з цього мiсця, освiтлив мертвецьку. Збоку вiн одразу побачив кiлька простих, збитих з дощок трун i якусь залiзну ванну, в другому кутку лежала якась чорна купа. Коли Гай освiтлив цю купу, вiн несамохить вiдхитнувся.

В купi лежали понiвеченi й гнилi трупи чоловiкiв, жiнок i дiтей, бiлi хробаки ворушились в нiй, i пахощi трупноi отрути стали ще солодшими, ще нестерпучiшими. Гай не витримав цiеi картини i нервово причинив дверi мертвецькоi. Вiн трохи постояв у темному коритарi, силкуючись втягнути в своi легенi побiльше свiжого повiтря. Потiм Гай знову обережно пiшов коритаром. Вiн шугнув у дверi до анатомiчного театру i освiтив його маленьким вогником сiрника.

Тут вiн побачив у кiлькох ваннах у розчинi формалiну мерцiв, що нiби спокiйно спали у цiм розчинi. Розчин нестерпуче пах формалiном. Далi анатомiчний театр нагадав йому якусь м’ясорубку. На низьких столах, що швидше нагадували великi лiжка, або вiрнiш пiдставки для рубки м’яса, лежали розрiзанi частини людського тiла: руки, ноги, частини тулубiв, оскальпованi голови, ребра, обголенi до червоного м’яса. Тут помешкання було бiльше, i солодкуватi пахощi трупноi отрути, змiшанi з мiцним духом формалiну, були вже не такi дражливi.

Гай обережно пройшов мiж столами, уважно оглядаючи кожного з них. Ось вiн у напiвтемрявi побачив тiло якоiсь людини. Гай пiдiйшов до столу з тiлом i освiтлив його сiрником.

Обличчя людини було цiлковитою раною, розтрощене й скривавлене. Це було тiло маляра, що сьогоднi ще вдень розбився, упавши з високого поверху. Гай задумливо спинився, дивлячись на тiло маляра, новий сiрник жеврiв у нього в пальцях.

Поволi в уявi Гая освiтлення анатомiчного театру змiнилось на сiрий дощовий ранок. Сiяла дрiбненька мряка, падаючи на землю, на Гая i на темну воду рiки, булькаючи в нiй i роблячи ii рябою вiд мiльярдiв маленьких крапок.

Гай схилився понад воду рiки. Вiн бачить, що вода не вiдбивае його постатi, на водi нема його тiнi, нiби вiн безтiлесний дух.

Вiн десь блукав i загубив свою тiнь. Вiн блукав у просторах життя, i його тiнь загубилася серед вуличок, майданiв i перевулкiв цих просторiв. Чого варта людина, що не мае навiть власноi тiнi? Така людина безвiльна, вона не може знайти саму себе, вона непотрiбна не тiльки всiм, але й самiй собi. Така людина в мряцi, в туманi, вона навiть не знае, як загубити й свое тiло, що вже iй непотрiбне.

Гай схилився ще нижче, вiн вiдчув, як бильця пристанi вперлися йому в груди, а нога нiби несамохiть пiдiйнялася вгору на бильця.

Навiщо жити, щоб увесь час робити дурницi, бути в лабетах примхливоi, дурноi жiнки, бути в лабетах ii злочинних знайомих i родичiв…

Чиясь рука мiцно схопила його за комiр i одтягнула вiд води. Гай тепер виразнiш побачив пристань, сiру воду рiки й сiре осiнне повiтря.

Перед ним стояв його старий знайомий, високого росту, з подзьобаним обличчям.

– Чрррт! – прохрипiв знайомий. – Що ви робите, чррт!.. Берiть приклад з мене!..

Перед Гаем шипiло й хрипiло ненависне йому обличчя.

– Ай! – трохи не скрикнув вiн.

Сiрник догорiв i попiк йому пальцi. Темрява залi анатомiчного театру стала густiша. Контури трупiв лише вiдчувалися в цiй темрявi.

Вiн був один серед цих понiвечених життям людей, один зi своiми дивовижними уявами та спогадами.

Але годi було роздумувати. Вiн знайшов, що шукав, i тепер треба було поспiшати. Гай знову згадав про небезпеку, що загрожувала йому тут, i про те, що йому лишалося зробити ще кiлька смiливих крокiв i вiн буде вiльний. Вiн помре для всiх i наново народиться для себе, для роботи i для того, щоб вiльно рухатись в одному цiкавому для нього напрямку.

Гай витяг iз кишенi маленьку свiчку, запалив ii i примостив поблизу на другому столi. Пакунок, що був при ньому, вiн теж поклав на стiл, щоб вiн не заважав йому. Потiм витяг ножа i схилився над тiлом маляра, нiби збираючись удруге вбити його. Гай деякий час не наважувався приторкнутися до нього, але потiм рiшуче став його роздягати.

Тiло маляра безпорадно телiпалося в руках Гая, i це заважало роздягати його. Багато легше було б роздягнути п’яного або просто живу людину. Там, де одяг не пiддавався зусиллям, Гай розрiзав його ножем.

Нарештi, вiн роздягнув маляра до спiдньоi бiлизни. Тодi Гай розгорнув пакунок, що в ньому був синiй костюм, черевики, довгий мiшок i вiрьовка. Гай переодяг маляра в синiй костюм, у своi черевики, i тепер, звикнувши до нього, замилувано розглядав його.

Ця мертва людина мала врятувати його – Гая. Ця мертва людина з розбитим обличчям, в його синьому костюмi, в його черевиках, була його зросту, i вiн навiть сам мiг би помилитись, сплутавши мерця з собою.

Задоволений такими наслiдками i вiдчуваючи в руках знайому тканину власного костюму, Гай тепер з симпатiею почав ставитись до мерця. Тепер Гай не боявся його i поводився з ним, як з рiччю.

Гай замотав мерця в мiшок, зав’язав його вiрьовками, i тепер перед ним був новий великий пакунок, що нiчого не мав спiльного нi з живою, нi з мертвою людиною.

Гай погасив свiчку i сховав ii до кишенi, потiм вiн пройшов до виходу i прислухався. Скрiзь було тихо, i нiщо не турбувало нiчноi тишi, десь далеко цокав об брук запiзнiлий вiзник.

Гай вернувся назад, узяв мерця на спину, як вантаж, i, важко згинаючись пiд ним, вийшов з анатомiчного театру на вулицю.

На вулицi було темно й безлюдно. Нiкого було боятися, нiкого було стерегтися, i Гай, вийшовши з анатомки, тепер почував себе трохи спокiйнiше. Мрець наче насiв йому на плечi й душив своiм важким тiлом.

На розi вулицi Гая вже давно чекав вiзник, що солодко спав, схиливши голову на груди. Спав вiзник i спав кiнь. Гай обережно поклав свiй дорогоцiнний пакунок в екiпаж i розбудив вiзника. Вiзник перелякано схопився, але швидко заспокоiвся, побачивши Гая. Може, коли б вiзник знав про надзвичайний вантаж, що його мав везти, його спокiй було б потурбовано бiльше, але вiзник думав, що це проста крадiжка, що нiчим йому не загрожуе i що вiд неi вiн мав певний добрий заробiток.

Гай сiв поруч свого пакунка, вiзник розбудив коня, i вони поволi зацокали заснулими вулицями мiста.

Заколисаний iздою екiпажу, Гай знову став марити. Вiн бачив дивовижнi речi, дивнi подii, що вiн iх пережив i що про них уже згадував безлiч разiв.

Довгi гудки паровозiв на станцii викликали в його уявi гудок заводу, що наповнений гуркотом, роботою й життям. Чорнi кремезнi будiвлi майстерень дивовижними декорацiями встряли в розбурхану уяву.

Ось його старий батько, що вiн його так любив. Ось робiтники, його друзi, що з ними вiн бився на барикадах, ось товстий Совз i його дружина Оксана, що вiн ii ще досi не забув…

Довгий гудок паротягу пiд семафором нагадав йому знайомий гудок майстерень, що з ним разом вiн просинався, разом з ним обiдав, разом з ним кiнчав роботу.

Гудок, гудок! Вiн досi гуде в головi знайомим i рiдним басом… Ось, ось вiн гуде! Це нiби його знайомий голос…




VII

Хто вiн такий


З чорного й тонкого, як палиця, гудка, що пiдiймався над покрiвлями майстерень, з шипiнням видерлася пара, лякаючи горобцiв та голубiв, що злякано розлетiлися в усi кiнцi, а потiм у повiтрi звис густий звук, як гудiння велетенського джмiля, що важко пролетiв мiстечком. У цей же час прочинилася велика дерев’яна брама майстерень, але крiм сторожа бiля неi ще нiкого не було.

Була обiдня перерва. Весняне сонце немилосердно смалило цегли заводських будiвель та iржаву бляху на покрiвлях. Спека позаганяла пiд паркани навiть собак, що лежали в iхньому холодку, повисувавши своi довгi червонi язики. Навколо майстерень нiкого не було, i тiльки гул вдирався в спеку й тишу. Було чути, як ревла форсунка й дзичали токарнi станки, але й це поволi затихало.

Незабаром людський говiр заполонив увесь заводський двiр, появились гуртки робiтникiв у засмальцьованих куртках та сорочках. Робiтники юрбою почали виходити з брами заводу, й iхнi веселi крики та говiр розбуркали майже заснулi околицi. Собаки з гавканням кинулись до своiх хазяiв з-пiд тiнi парканiв, звiдкись узялися дiти, що пiддавали ще бiльшого галасу. Багато з них поприносили iжу i тепер сидiли хто на травi, хто на колодах або рельсах, весело поглядаючи на батькiв, що з великим апетитом знищували мiзернi кавалки черствого хлiба або сьорбали якусь юшку.

Не встигла перша партiя робiтникiв вийти з майстерень, як до брами пiдiйшов селянин в теплiй шапцi, хоч i в лiтнiй сорочцi, з розстебнутим комiром, з-пiд якого виглядали сухорлявi, засмаженi груди. Селянин, з зацiкавленням поглядаючи на робiтникiв, пiдiйшов до сторожа, що стояв бiля брами, i щось у нього запитав.

– Ще не проходив, – вiдповiв сторож.

Тодi селянин витяг з кишенi листа i передав сторожевi; пiсля цього, постоявши ще трохи, вiн рушив до мiстечка вздовж парканiв, все ще поглядаючи назад на юрби робiтникiв.

З майстерень вийшли ще новi партii робiтникiв, i всi посунули до брами й далi на вулицю. Сторож, що стояв бiля брами, весело перегукувався зi знайомими, i часто вiд його дотепiв лунав веселий смiх.

Веселий народ робiтники! Вони завше можуть жартувати. Коло важкоi працi на заводi, коли навiть турбуються, що немае чого iсти, вони й тодi можуть жартувати й смiятися. Вони не смiються лише тодi, коли незадоволенi. Але вже минуло досить часу, як причина iхнього частого незадоволення зникла. Та що зникла! Вони сами знищили ii. Тепер вони могли весело смiятися, бо все залежало вiд них самих. Захочемо, збудуемо такi хмарочоси, як у Нью-Йорцi, захочемо, побудуемо котеджi з садками, як у англiйських панiв. Та все це пусте! Ми збудуемо мiста, де буде радiо та аеропляни, де заводи пiд час працi гратимуть чудових симфонiй, де людина матиме все, що iй забажаеться. Що з того, що Морган мае мiльйони долярiв? У нього iх можна буде вiдiбрати. Хiба ви не пристаете на мою думку?

Так часто казав Теодор Гай, робiтник майстерень, молодий мрiйник. Те, що Гай був мрiйник, це кожний мiг сказати, але при бажаннi й самому можна було переконатися, подивившись на його веселу молодiсть та бадьорiсть. Все молоде любить мрiяти, а старе згадувати. Це вже майже закон природи, бо дуже рiдко можна зустрiти мрiйника, в якого на головi було б бiльше сивого волосся, нiж чорного або рудого. Припустiмо, це правда, сивина й юне завзяття, мабуть, частiше сполучатимуться тодi, коли здiйсняться мрiйнi передбачення Теодора Гая.

Тодi все мусить бути якось iнакше. Мусить бути таке щось нове, вiд чого навiть тепер широко посмiхаеться обличчя i з грудей видираються радiснi вигуки.

– «Все йде, все минае», як висловлюються деякi пророки, коли помiтять, що в iхньому гаманцi не вистачае копiйки, щоб купити бублика.

Коли на бублика вистачае, то все стоiть непорушно i так непорушно, що це навiть важко уявити.

З цими словами з заводського корпусу вийшов i Теодор Гай. З ним вийшло кiлька робiтникiв, i до кого з них говорив Теодор, сказати було дуже легко, бо розмова була загальна, й, значить, це призначалося для всiх.

Розмова була про те, що останнiм часом дуже поширилося шпигунство, що Чека повикривала багато змов, що публiка, яка мрiе про непорушнiсть усього життя, недавно спалила ксьондза за те, що вiн зрiкся сану, що й серед робiтникiв е ще так званi меншовики, якi цiлують руку попам i жалiють нещасних Сергiя Модестовича або Фелiкса Едуардовича, колишнiх заводчикiв або головних iнженерiв.

Весело розмовляючи з товаришами, Гай пройшов через двiр майстерень, i коли вiн проходив повз сторожа коло брами, той гукнув його. Теодор пiдiйшов.

– Тобi лист, – сказав сторож, простягаючи трохи зiм’ятого листа.

Гай покрутив у руцi листа i, побачивши, що немае марки, запитав:

– Принiс хто, чи що?..

– Якийсь дядько, – вiдповiв сторож.

Гай подякував i, вийшовши з брами, поволi пiшов вулицею. «Хто б це мiг писати», – подумав вiн, потiм зупинився i, побачивши, що нiхто не заважае, розгорнув листа. Тiльки наважився вiн читати, як до нього пiдiйшла молода жiнка, яка вийшла з одного з будинкiв, що стояли поблизу заводу, i потягнула Гая за рукав. Теодор швидко зiм’яв у руцi листа i подивився в бiк жiнки. Перед ним стояла молода жiнка, дружина старого майстра заводу, в якого Теодор часто обiдав.

– І доки ми чекатимемо вас? – сказала жiнка. – Ще встигнете начитатися любовних цидулок! – Вона ревниво глянула на руку Теодора, що в нiй бiлiв папiр.

– Люба Оксано, – сказав Теодор, – можливо, що ви дуже помиляетесь, бо я ще сам не знаю, що це за лист, звiдки вiн i вiд кого.

– Ну, вiд кого ж у вас може бути лист? Ви, всi молодi, ласi поглядати на голi ноги дiвчат. Ну хiба ж ви не з охотою тепер дивитесь на моi ноги? Ну, ну, одвернiться, безсоромнику! Побачить чоловiк, шию вам скрутить, а мене вижене.

Пiсля такого попередження Теодор Гай тепер справдi дивився на ii бiлi голi ноги в якихось грубих черевиках, що човгали по камiнню вулицi. Досi, коли вiн дивився на ноги цiеi жiнки, вiн просто не помiчав iх, нiби вона була взагалi безнога i пересувалася, припустiмо, за допомогою колiщат. Але тепер вiн мимоволi розглядав ii стрункi з гарними рожевими жилками ноги, що звужувалися коло п’яток, утворюючи на щиколотках чудовi ямки, що вилискували на сонцi своею бiлiстю. Далi iх заховував черевик, але не помилившись можна було сказати, що й там вони не менш цiкавi й гарнi.

– Тепер я теж переконаний, – сказав Теодор, – що в жiнки з усiеi краси ii та розкошiв найкраща принада – це ii ноги. Недурно це я так часто чув од товаришiв.

– Ой, не дивiться! – на цей раз скрикнула жiнка, може навмисне, а може ненароком скинувши великого черевика i знову швидко одягаючи його. – Падае! – додала вона, щоб виправдати себе.

– Ви iх прибийте цвяшками до п’яток, – пожартував Теодор, – бо коли iм забажаеться спадати частiш, то всiм чоловiкам спокою не буде.

На це вона тихо засмiялась, блиснувши на мент своiми великими, як шматки антрациту, очима. Смiх у неi був дивний та зворушливий, вiн тихо дзюрчав у неi з грудей, одразу викриваючи своiм тоном характер пристрасноi людини.

Жартуючи з молодою жiнкою, Гай iшов разом з нею до будинку, що з нього вона допiру вийшла. Будинок був ще новий, двоповерховий. В ньому мешкали переважно робiтники. Вони мали невеличкi кiмнати, завжди переповненi жiнками та дiтьми. Тут часто можна було чути галас та плач дiтей, крики та сварки жiнок i стук дверей. Коли Теодор з жiнкою зайшли до коритару будинку, вiн одразу вiдчув мирний обiднiй настрiй мешканцiв. Навiть крiзь дверi було чути стукання ложок та тарiлок i тиху розмову. Теодор пiдiйнявся дерев’яними сходами на другий поверх i ввесь час у сутiнках коритару вiдчував, що жiнка хитрувала, силкуючись, нiби ненароком, притулитись до нього.

Дверi iм одчинив старий майстер заводу Микола Совз, хоробливо гладка та лиса людина. Совз мовчки пропустив iх до кiмнати, де на столi парувала вже iжа.

За столом сидiло двое хлоп’ят, виполосканих, чистеньких та зачiсаних. Можливо, що вони допiру, коли вийшов батько, трохи побилися або шпигнули виделками один одного, але тепер вони сидiли тихо й дуже пристойно, тiльки iхнi рожевi щiчки свiдчили, що не все було вже так гаразд, як здавалося з першого погляду.

– Де ж Оленка? – запитав Совз, поглядаючи на Оксану.

– Дiдько ii знае! Я ii гукала, аж у вухах лящало, а вона наче зникла! – вiдповiла жiнка.

– Бiда менi з цiею Оленкою, – говорив далi Совз, важко сiдаючи до столу. – От, шибеник у спiдницi! Гiрше хлопцiв!..

Микола Совз був удiвець. Маючи вiд першоi дружини трiйку дiтей, вiн, не довго мiркувавши, одружився вдруге, бо при його комплекцii йому важко було вправлятися з трьома громадянами новiшого поколiння та й дiти вимагали догляду. Тепер же вiн був задоволений, хоча про його нову дружину Оксану й були якiсь таемнi чутки, але чого не наговорять люди, а головне, що вона була хазяйновита та й дiти були завше виполосканi й доглянутi.

Оксана, впоравшись коло тарiлок та iншого посуду, нарештi сiла на стiлець проти Теодора, але вiддаля столу.

Деяких жiнок можна схарактеризувати, тiльки починаючи з нiг. І це можна пристосувати й до Оксани. Чомусь у першу чергу впадало в очi не обличчя ii, а постать. Вона дивно сидiла завше на стiльцi чи на лiжку, виставивши голi ноги. Спiдниця ii вiдсмикувалась угору вище колiн, i Оксана нiколи не помiчала цього. Вона нiби виставляла iх навмисне i коли помiчала, що хтось з чоловiкiв дивиться на неi, ii очi ширшали, ставали нерухомими, зупинялись на однiй точцi. Було якось страшно й млосно дивитись на неi. Пристрасть затуманювала iй обличчя, i воно трохи розпливалось, вiдкриваючи маленький червоний, як стяг повстанцiв, рот. Коли ж не помiчати цих подробиць, то Оксана була огрядною молодою жiнкою з пухким гарненьким обличчям, з чорнявим, трохи розкуйовдженим на скронях, волоссям.

В компанii вона завше була трохи мовчазною, нiби боялася ненароком розповiсти щось зi свого минулого, нiби в неi була якась тайна. Це можна було часто помiтити й з того, що вона iнодi чогось здригалась, нiби за нею хтось непомiтно стежить, нiби чогось боялася несподiваного, але неминучого. Теодоровi було вiдомо, що в неi був колись чоловiк, який чи кинув ii чи вмер, що були якiсь знайомi, а може родичi, бо вона iнодi, але зрiдка десь зникала, – нiчого ж бiльше певного вiн не знав, хоча трохи й цiкавився ii тайною. Про себе вона говорити не любила нiколи. Починали ii розпитувати, вона вперто мовчала й ставала дуже лякливою. Це звичайно вiдбивало охоту розпитувати ii, i вона нiколи не викривала навiть крайчика своеi тайни. Взагалi це був тип «жiнки з таемницею».

Була в неi одна, всiм вiдома, риса. Їй втлумачили в голову, що повз неi не може пройти нi один чоловiк, не закохавшись, що вона може звабити навiть i Нарциза або Йосифа Прекрасного. На цьому ii знайомi часто будували своi жарти, доводячи Оксану трохи не до слiз. Починалося з того, що сусiда або сусiдка заявляли, що такий-то, вперше побачивши ii, одразу закохався в неi. Переказувалося це пошепки i тут же давали зфалшовану цидулку, в якiй писалося, що красуня Оксана, коли не вийде ось у таке призначене мiсце на побачення, то автор помре, вражений ii красою, його серце розiб’еться, i винна в цьому буде вона. Легковiрна Оксана одразу захоплювалась цим, безоглядно вiрила i йшла на побачення. Звичайно вона дуже довго простоювала в призначеному мiсцi, чекаючи автора цидулки, але вiн нiколи не з’являвся, тiльки чомусь в такий час вона зустрiчала дуже багато сусiдiв iз свого ж будинку, якi нiби випадково пiдходили до неi.

Штукарi сусiди з великою охотою ходили перевiряти, чи чекае вона когось на розi вулички або в садку, щоб потiм дома можна було посмiятись та пожартувати. Бiдна ж Оксана завжди пiддавалася на такi жарти, i ii можна було обдурювати тисячi разiв з однаковим успiхом. Навiть теперiшнiй ii чоловiк Микола Совз одного разу призначив iй побачення таким чином. Вона довго потiм мовчала й сердилась на нього.

Такi жарти сусiдiв, розмови про те, що вона приваблюе всiх чоловiкiв, i призвичаiли ii до того, що вона тулилася до кожного чоловiка i ii захоплювали кожнi штани.

Обiд потроху кiнчався. Теодор iв мовчки, слухаючи, як Совз часто докоряв непосiдливих хлопцiв, i думаючи про Оксану, ii дивне походження та характер. Лист, що його вiн одержав, лежав у нього в кишенi, але прочитати при Оксанi не було нiякоi можливости.

Оксана якось дивно ставилася до Теодора. Вiн iнодi вiдчував себе за ii брата, iнодi просто за доброго приятеля, а iнодi… Вона сама починала робити досить непристойнi зауваження або обережно тулиться до нього. Останнього Теодор не помiчав. Вiн був нiби сонний i думав про iнше, розв’язуючи якiсь соцiяльнi та полiтичнi проблеми, захоплюючись всiм, що могло змiнити, або хоч трохи змiняло, робiтничий побут.

– Чому не прийшов батько? – запитав Совз у Теодора мiж докорами хлопцям.

– Вiн у комосередку! – вiдповiв Теодор, – у нього там сьогоднi якiсь справи.

– Твiй батько завжди зайнятий, не мае часу навiть пообiдати. А ще й мене тягнули до осередку! Куди ж менi, хiба я змiг би встигнути скрiзь?.. Оксано, треба було б лишити трохи iжi й Андрiевi, вiн мабуть буде голодний, – звернувся Совз до дружини.

– Про це вже ти не турбуйся! – вiдповiла вона, посмiхнувшись до Теодора, i раптом зробила необережний рух, який ще бiльше вiдкрив ii голi колiна. – Батько Теодора з голоду не пропаде! – додала вона, нiби зовсiм не помiчаючи, як вона сидить.

Гай тепер мимоволi дивився на неi й здивовано помiчав, що й вiн тепер спостерiгае в нiй те, чого вiн чомусь ранiше нiколи не помiчав i що ранiше нiколи не зворушувало його. Вона ж пiд його поглядом трохи зщулилась, нiби iй стало холодно, хоча в кiмнатi було парно i лисина ii чоловiка давно вкрилася рясним потом.

– В мiстечку сьогоднi щось неспокiйно! – говорив далi Совз, вiдкушуючи шматок просяного хлiба. Мiсцевий ксьонз говорив контрреволюцiйну промову, а на базарi не хотять приймати радянськi знаки, Скажи менi, Тоде, невже знову буде яка-небудь навала? Так вже набридли всякi хвилювання. Пам’ятаю, ранiше можна було погуляти в компанii, випити трошки, поiхати кудись у лiс, або за рiчку… Ех, i були ж часи! Що з того, що ти менi багато обiцяеш, але ж поки воно буде, то й охота вiд нього вiдпаде…

– Ти краще iж, Миколо, – перетяла його Оксана, – швидко гудок, а ти як заведеш катеринку, що було гарно й весело, так i пообiдати не вспiеш. Менi не було весело! – стиха додала вона.

Теодор здивовано глянув на неi, але вона знову завмерла. В цей час в сiнях стукнули дверi, залопотiли босi ноги, i на порозi кiмнати з’явилося мале, розпатлане дiвча, все замурзане й заляпане грязюкою. Дiвча весело поглянуло на всiх, чмихнувши носом i жахаючись iти далi.

– Де ти була, Оленко? – сплеснула руками здивована Оксана, пiдвiвшись зi стiльця. – Де це ти так задрiпалась?..

– Ану, йди но сюди! – заговорив Совз.

Оленка подивилась на батька i наготовилась тiкати назад, але ii вчасно пiймала за спiдничку Оксана.

– Ну, йди, не бiйся, дурненька! Батько не зачепить! Тiльки ж скажи, де це ти гуляла?

Дiвчинка побачила на обличчi Оксани веселу посмiшку, стала смiливiшою i вiдповiла тоненьким голоском, все ще з небезпекою поглядаючи на батька:

– Я з Івасем пасла у ковбанi качок! Зi мною прийшов дядя, вiн питав тебе, мамо Оксано!..

– Де вiн? – якось рвучко запитала жiнка.

– Вiн чекае на вулицi!.. Але ти не йди, – заверещала дiвчинка, побачивши, що Оксана зробила рух до дверей, – батько битиме… Не йди!..

Але Оксана, залишивши дiвчинку, швидко вийшла з кiмнати. Теодор подивився iй услiд, трохи здивований ii занепокоенням.

– Так ти по ковбанях таляпаешся? – говорив Совз Оленцi, – та ще й хлопцiв принаджуеш… Дядю, кажеш, привела? Рано починаеш!.. Ех ти ж, шибенику вихрястий!.. Їди помий руки та обличчя i сiдай обiдати…

Обiд скiнчено. Теодор, слухаючи новi жартливi докори Совза, пройшовся по кiмнатi. Вiн хотiв скористуватися з моменту, щоб прочитати листа, але, випадково глянувши у вiкно, що виходило на вуличку, здивовано зупинився.

Спиною до нього стояла висока постать якогось, нiби знайомого Теодоровi, чоловiка. Коло нього стояла схвильована Оксана, якою вiн ii ще нiколи не бачив. Вона силкувалася прогнати чоловiка, iнодi роблячи рух рукою, нiби вiдштовхуючи його. Вона дуже зблiдла й часто оглядалася по сторонах, чи не бачить ii хто. Нарештi, вона одвернулась од чоловiка i швидко побiгла назад до будинку.

Незнайомець, не повертаючись, зробив рух рукою, наче протирав лiве око, i потiм швидко пiшов геть.

«Де я Його бачив?» подумав Теодор, силкуючись щось згадати.




VIII

На вантажному потязi


Багнеться бути,
Кондуктором на вантажному потязi,
В похмуру нiч,
Темку нiч,
Осiнню, дощову,
Сидiти на тормозi,
У кожусi,
Зiгнувшись, скупчившись.
Дивитись у прiрву рухливу,
Про днi, що минули,
Що в серцi зосталися,
Ясними плямами,
Про образи згаданi,
Заснулi у грудях навiки,
Навiки,
Мрiять,
Мрiять,
Вдивляючись в сутiнь.

    Михайль Семенко.

Перед тим, як з’ясувати дивне поводження Оксани Совз, а також iншi моменти, що були зв’язанi з листом, якого одержав Теодор, ми мусимо забiгти трохи назад, щоб з високостiв попереднiх пригод та подiй можна було широко розглянути обрii цiеi iсторii.

Багато романтичних людей дуже жалкують, що всi таемницi викриваються та пояснюються досить просто, що немае в наш вiк загадкових iсторiй, що iх так часто можна прочитати в книжках романiстiв. Що ж поробиш! Звичайно, щоб задовольнити аматорiв таемничих iсторiй, можна таку iсторiю винайти, але при денному свiтлi всi таемницi стають реальними.

Може хто-небудь любить читати про таемнi звуки церковних дзвонiв, про мерцiв, що встають з домовин, про привидiв, що блукають кладовищами або ярами, де на горбку стоiть хрест або криниця. Але не раджу захоплюватись такими речами, бо навiть маленький пiонер доведе вам, що у дзвони дзвонять попи, а на кладовищi, коли ненароком спiткаеш яку-небудь мару, то така мара часто обертаеться в коняку, що чухае гриву об трухлявий хрест. Запевняю, що багато цiкавих пригод може скоiтись i без коняки.

Звернiть увагу. Блискучими рейками на украiнськiй землi крiзь нiч котиться вантажний потяг, але його навантажено людьми, що сами за себе думають i почувають. Люди у вагонах, люди на буферах i люди на покрiвлях вагонiв. Нi iскрам з димаря паровозу, нi зоряним жаринам нiчного неба не збаламутити iхнього бажання iхати. Вони iдуть по хлiб i мрiють, як мрiяли iх прадiди-чумаки, що iздили на мажах, дивлячись у небо на Чумацьку Дорогу, далеко до моря по сiль.

На покрiвлi одного з вагонiв на простелених мiшках лежить кiлька постатiв чоловiкiв. Трое з них розмовляють, а четвертий лежить горiлиць i, слухаючи клекоту колiс, дивиться в небо, де на обрii висить червоний, великий, мов мiдяний рондель, мiсяць. Коли трое перших змовкли, заговорив четвертий, – вiн говорив тихо й нiби трохи здивовано.

– Інженери думають замiсть них, шофери кохають iхнiх жiнок, солдати розстрiлюють чорних тубiльцiв та б’ються один з одним замiсть них, моряки ведуть замiсть них з Сан-Франсiско до Монтевiдео i до Майлборну й далi важкi кораблi, збиваючи море в пiну, шахтарi риють землю, добуваючи скарби, – все це робиться за них i все iнше робиться замiсть них, бо вони господарi!..

Ми ж господарi лише свого мозку та серця i все робимо сами. І навiть, коли немае роботи, i на руках мозолi стають м’якими, стираються, i руки стають важкi, наче наллятi водою, або коли гуркотить революцiя, або немае хлiба, ми все одно думаемо сами й сами почуваемо, бо ми господарi свого мозку та серця.

– Це тобi приснилося, Тоде, чи ти серйозно? – запитав один з подорожнiх, пiдвiвши голову на лiкоть i уважно подивившись на товариша.

– Нi, це я серйозно!

– Вiдки ж ти знаеш i хiба ти був там?

– Я прочитав недавно одну книжку. І хiба треба бути там, щоб знати про це? Досить прочитати iхнiх книжок або подивитися на iхнi картини в кiно, i тодi все стане ясним.

Пiсля цього всi четверо змовкли, кожний з них щось думав про себе: всi четверо подорожнiх були робiтники механiчних майстерень «Червона Зоря».

Цi майстернi розташовано в невеликому мiстечку, що знаходилось в прикордоннiй смузi Украiни бiля Польщi. Час був неспокiйний, бо щодня можна було чекати нападу полякiв, якi хотiли поширити свое панування аж до Киева, а коли б змога, то й на всю Украiну. Крiм того, селяни, маючи в своiх скринях та коморах безлiч мiського добра, не продавали хлiба i не вiдвозили до мiста. Робiтники голодували, i доводилось витрачати багато зусиль, щоб годувати великi сiм’i, працювати на заводi i брати участь у громадських органiзацiях. За грошi на селi нiчого не можна було дiстати, i замiсть купiвлi-продажу було запроваджено обмiн фабрикатами та продуктами. З усiх робiтничих районiв краiни везли робiтники в хлiборобськi райони рiзнi фабрикати та крам, щоб вимiняти на хлiб. Голодний Донбас вантажив сiллю цiлi потяги, i робiтничi органiзацii проводжали iх, сподiваючись, що додому повернуться вони вже з хлiбом, картоплею та олiею.

Помiж вибухами громадянськоi вiйни та вiйни з бiлими робiтникам доводилось воювати з голодом та iз зруйнованим господарством.

Четверо робiтникiв, що iхали на покрiвлi вагона, теж були вiдрядженi своiм заводом на село по хлiб. У вагонi вони везли сiль, серпи, коси, кухлi й iншi фабрикати, i через те, що в вагонi було незручно й задушно, вони примостилися на покрiвлi, щоб можна було подихати свiжим повiтрям i ввесь час бути обiзнаними в справах.

Їхати було недалеко – до першоi станцii, але це забирало майже цiлу нiч, бо потяг iхав повагом через те, що колiя була попсована, та й вагони i паровоз були не в лiпшому станi.

Пiсля деякоi мовчанки знову заговорив один з робiтникiв:

– Я думаю, чи вдасться нам намiняти хоч трохи хлiба, бо я iздив кiлька разiв, i це дуже важко. Спекулянти понавозили на села безлiч всякого добра, i селяни вередують.

– От Теодор не турбуеться, – сказав другий робiтник. – Вiн знае, що вiн гарний та молодий, присватаеться до якоi-небудь молодицi, от i намiняе.

– Якi там молодицi, – сказав Теодор, – я живу сам з батьком, обидва працюемо, бiльше нiкого в нас нема, годувати крiм себе нiкого. Якого ж бiса я скавчатиму та нарiкатиму! З голоду все одно не здохну.

Вiн пiдвiвся й сiв. Мiсяць потроху заходив за обрiй, i з протилежного боку присмерки розривалися свiтлою денною смугою. Подував свiжiй вiтер, i Теодор силкувався, якомога бiльше, вдихнути його в своi легенi. В якомусь з вагонiв спiвали пiсень, i вони чудернацько рвалися клекотом колiс, то знову лунали, нiби над самим вухом.

– У кого з вас, хлопцi, е на селi знайомi? – запитав Теодор.

Вiдповiдi не було. Очевидно iхали навмання, без усяких перспектив.

– Цiкаво менi, – продовжував Теодор, – от коли б такого короля, що мае трести й копальнi, посадити на покрiвлю вагона i примусити iхати по хлiб, цiкаво, чи поiхав би вiн чи нi?

На це знову нiхто не вiдповiв, очевидно, потомленi, вони позасинали, i тепер кожному снився свiй сон, але й у кожному снi, мабуть, було дуже багато загального, як було багато загального й у зовнiшньому виглядi цих чотирьох робiтникiв.

Тiльки Теодор знову хотiв прилягти, як почув, що потяг спиняеться. Тормози зашкребли об колеса, вагон сильно хитнуло, i нарештi потяг став. Люди позiскакували з вагонiв, i вночi серед полiв чувся сильний галас, нiби то зупинилася табором дика орда татар або киргизiв. Хтось вистрелив кiлька разiв у повiтря, може, для того, щоб налякати невiдомого ворога, а може просто зi сну. Пострiли на мент заглушили галас, але потiм вiн став ще дужчий.

Теодор теж злiз iз покрiвлi вагону на колiю, щоб довiдатись, в чому справа. Виявилося, що на паровозi помiтили якийсь вогник на колii, але тепер нiкого й нiчого не могли розшукати.

Це була звичайна iсторiя, i люди, як потурбованi мурашки, знову полiзли на своi мiсця. Гай тим часом вiдкрив дверi вагона, щоб перевiрити, чи не залiз хто, чого доброго, та чи не повикидав дорогих речей.

Коли Теодор Гай влiз у вагон i запалив сiрника, потяг так само несподiвано рушив, як i перед тим зупинився. В цей же час до Теодора у вагон вскочила якась людина. Поки вiн роздивився, що це чужий, потяг уже йшов досить швидко. Щоб розглянути краще, хто це такий, Гай знову запалив сiрника, але на цей раз дiставши перед тим цигарку.

У мигтiннi маленького вогника Теодор побачив перед собою рослу високу людину з довгим хижим обличчям, у селянському одягу. На перший погляд можна було сказати, що це сiльський парубок, але, придивившись краще, можна було переконатися, що ця людина тiльки удае себе за таку. Влiзши до вагона, цей тип почував себе, як вдома, i не звертав на Теодора нiякоi уваги. З ним не було нiяких речей, крiм здоровенного цiпка, але з певнiстю можна було сказати, що в нього була й iнша, серйознiша зброя.

Вiн трохи постояв, а потiм сiв на якийсь клунок. Побачивши, що Гай курить, вiн теж скрутив цигарку i попрохав вогню.

Його голос був глухий i одривчастий, як гавкання собаки, або навiть якого-небудь дикого звiра з тiеi ж породи.

Хоча Гай чув перед тим, що у нього в кишенi стукали сiрники, але в проханнi незнайомоi людини не було нiчого дивного. Можливо, що вiн хотiв прикурити вiд Теодоровоi цигарки, щоб цим зберегти свого зайвого сiрника, але Теодор замiсть цигарки простягнув йому своi сiрники, удаючи, що цигарка погасла.

Незнайомець запалив сiрника i почав прикурювати. Помiтивши, що Теодор дивиться на нього, вiн швидко повернувсь спиною i загасив огонь, але й кiлькох секунд було досить Гаевi, щоб розглянути його обличчя.

Очi незнайомця блищали, як гострi скалки, i були розмiщенi дуже близько одно вiд одного. Обличчя було довге й коряве, нiби його хтось поколупав чимсь тупим або попiк раз коло разу. Нiс був довгий i трохи звернутий набiк, через лiву брову йшов рубець, i брова складалася нiби з двох половинок. Вiн чомусь часто потирав лiве око, хоча воно в нього було цiлком здорове. Це була проста звичка, характерна для нього. Увесь вигляд його був вигляд дужоi i самовпевненоi людини, для якоi не iснувало нiяких сумлiнь або вагань.

Поки Гай мiркував над тим, до якоi кляси суспiльства можна було б залучити подiбну постать, потяг iшов далi, на обрii вже розвиднювалось, i сiрi присмерки починали пролазити в темний вагон. Товаришi його спали над головою на покрiвлi, а Гай сидiв i дивився на чорний силюет свого несподiваного гостя. Нарештi гiсть заговорив знову, майже прогавкав:

– Вибачте, що вдерся! Мiсця на двох вистачить. Втомився йти. Вчасно вскочив. Добрр…

Далi Гай не дочув, бо все кiнчилося якимсь ричанням i вигуком. Чоловiк замовк, нiби вiн сказав велику промову i тепер його нiщо не може примусити продовжувати. Але Гай, здивований його заявою, не зважаючи на те, що той мовчав i, очевидно, не мав намiру розмовляти, все ж таки запитав:

– Хiба ви йшли пiшки?

– Ет, чррт, – видерлося якесь прокляття з рота його сусiди. – Їхав! Їхав у потязi в вагонi… Чрррт…

І чоловiк потер лiвою рукою лiве око, нiби вся лють i вся причина його незадоволення сидiла йому в оцi.

Очевидно, вiн чогось не договорював i не хотiв про це говорити. Гай бiльше й не силкувався його розпитувати. На це й не вистачало часу, бо потяг уже пiдходив до станцii, про що сповiстив гудок паровозу. Коли потяг зменшив швидкiсть близько станцii, таемничий гiсть Теодора, не промовивши нi слова, несподiвано зiскочив з вагона на колiю i зник.

Теодора Гая трошки здивував такий звичай виходити з потягу та дякувати за проiзд. Вiн швидко пiдiйшов до дверей вагона i, виглянувши, побачив, як чорна постать незнайомця спустилася з насипу i нарештi стала маленькою чорною крапкою в далинi.

Гай все ще замислено дивився в ранковий присмерк, мiркуючи над тим, хто був його гiсть i якi намiри ховае вiн пiд машкарою свого подзьобаного обличчя. Сiльським парубком вiн не мiг бути, це одразу можна було вiдчути, побачивши його руки та безцеремонне поводження. Бандит? Контрреволюцiонер? Якого ж бiса вiн роз’iжджае сам з цiпком, бандити ж бо тепер купи держаться. Просто мiщанин, переодягнений в сiльський одяг? Не добереш. Коли б Гай мав змогу, вiн напевне непомiтно пройшов би за цiею людиною, простежив би, що вона робить, довiдався б, про що думае.

Скiльки е на свiтi людей, i кожний з них заховуе своi почуття, своi таемницi. Може, вiн убивця або злодiй, i ми так само поставимося до нього, як i до чесноi людини. Можемо пройти повз нього, попросити вибачення, ввiчливо посмiхнутися або навiть стиснути руку, як найкращому приятелевi.

Скiльки невiдомого заховуе кожне людське обличчя, яка трагедiя може бути за нам, яке щастя i яка зловiсна та холодна лють!




IX

Роздiл iсторичний


Село тiеi доби, що ii ми змальовуемо, мало своi особливi звичаi та прикмети. Про це треба пам’ятати, щоб дещо не здавалося перебiльшеним, а постатi тодiшнiх селян не наводили б на думку, що iх вигадано, бо справдi вже давно не iснуе тих мрiйливих пейзан, до яких звикли читачi, а тим бiльше заклопотаний обиватель.

Село Зiгнутi Вiльхи, куди iхав з товаришами Теодор, знаходилося вiд залiзницi на вiдстанi приблизно верстви. Село було велике й багате, з одного боку оточене великим лiсом i з другого – широкими ланами, випасами та луками. Вiд мiстечка, де жив Теодор Гай, навпростець до села було багато ближче, нiж залiзницею, але дiстатись до нього залiзницею було легше навiть i тiеi пори, бо селяни дуже неохоче давали коней, та й залiзницею було дешевше.

Пiсля майже безсонноi ночi Гай з товаришами розвантажили на станцii вагон i, найнявши воза, вирушили на село. За кiлька фунтiв солi мiсцевий дядько згодився iх одвезти. Тепер вони iхали, збиваючи куряву на широкiй дорозi, що вела до села.

Поки вони поралися з своiми клунками на станцii, поки знайшли воза, сонце здорово стало припiкати i розпочався теплий та важкий iхнiй трудовий день.

Один з товаришiв Гая, маленький сухорлявий старуган з рудавим волоссям, з тоненьким обличчям, з мiткою на носi вiд окулярiв, слюсар заводу Антiн Яновський, або просто Антошка, як його звали всi товаришi, тепер весело чмихав i потирав руки, оповiдаючи про те, як багато вони привезуть на завод рiзноi iжi. Іншi товаришi теж перебiльшували своi сподiвання, але, схаменувшись, починали смiятися й говорити, що навряд чи вдасться промiняти ввесь вагон на одну цибулю.

Так доiхали вони до перших хат села, i тут Петро Пустовiйт, товариш Гая, вимiняв сiль на буханок хлiба й шматок сала, бо вся компанiя дуже хотiла iсти. Пiсля снiданку почалося блукання вiд хати до хати, яке бiльше скидалося на справжне жебрацтво, нiж на обмiн, що за нього в свiй час так розпиналися синдикалiсти.

Нiщо так не принижуе людину, як жебрацтво. Нiщо так не вражае людину, як незадоволене прохання шматка хлiба. Нема нiчого ганебнiшого, як не пiдтримати людини однiеi з тобою кляси. Здавалося, що робiтник i трудовий селянин мусять стояти на одному клясовому рiвнi, але через розбещенiсть деяких шарiв села в той час робiтник, що потрапляв на село, вiдчував себе справжнiм жебраком. На нього дивилися так, як на дармоiда, як на ворога, що зазiхае на селянське добро.

Селяни або презирливо вiдмовлялися вiд речей, що iх пропонували робiтники, або в кращому разi пропонували саме те, що iм було непотрiбне, i звичайно в мiзерному розмiрi.

В той день на селi Зiгнутi Вiльхи було храмове свято. Майже всi були вдома, i це, до певноi мiри, полегшувало обмiн. Робiтникам щастило на кiлька хат промiняти яку-небудь рiч.

Коло одноi з хат iх оточило кiлька селян. Серед юрби в першу чергу впадав у вiчi кремезний дядько з пухким обличчям, з довгими тарганячими вусами i ввесь червоний вiд якогось напруження, нiби йому коштувало багато зусиль тримати свою округлу постать на ногах.

– Що ж ви привезли? – запитав вiн перший, вважаючи себе за центр всiеi юрби. – Е-е! Коси! Серпи!

Робiтники показували селянам фабрикати, i тi довго й старанно iх розглядали.

– Пф! Мантачi! – презирливо продовжував опецькуватий селянин.

– От коли б цим мантачем вiдмантачити його гайдамацькi вуса! – стиха сказав Гаевi його приятель Петро Пустовiйт. – От iрод!..

– Нам такого непотрiбно, це несiть комнезамщикам! Пхе!..

Дехто з юрби засмiявся. В цей же час з-пiд нiг чи з-за спини округлого вусача виплигнула якась iстота, сухорлява, з маленьким, як яблучко, обличчям, в едвабних штанах i, зробивши ручкою не то дулю, не то iнший якийсь чудернацький рух, проверещала якимсь тоненьким голоском:

– А в нас iх трое! Хе-хе-хе! Чортяча трiйця! Охрип, Максим та чабан Петутрiй.

Їстота порахувала пальчиком. З юрби хтось голосно зареготав:

– Ге-ге-ге! У них якраз косити не буде чого, то може вимiняють.

– От за цю косу фунт проса я дав би. Коса, здаеться, добра! – запропонував якийсь дядько бiльш помiрковано. – Вiдоме дiло, Василю Івановичу коси замало, йому б косарку.

Василем Івановичем i був вусатий чоловiк, який вiд цього комплiменту почервонiв ще бiльше, закрутив своiми совиними очима i щось задоволено пропихкав.

– От у нас, наприклад, грамахона нема? Або цiеi чортовини, як ii звуть?.. – звернувся вiн до сухопароi iстоти. – Ну, що у Степана Трохимовича…

– Орган, Василю Івановичу, – влесливо вiдповiла iстота.

– Нi.

– Пiянiна!..

– От, пiянiна! Пiянiни у вас немае?

Теодоровi товаришi суворо дивилися на багатого замовця i не знали, що вiдповiсти.

– Як же, пiянiн у нас дуже багато! А може, вам привезти автомобiля або трамвай? – з люттю в голосi промовив Теодор.

Що таке автомобiль, знали майже всi або бiльшiсть, але що таке трамвай?.. Це слово вплинуло, i юрба нiяково змовкла.

– Може, Василю Івановичу, ви в мене купите фунт мiдяно-цинко-сiрчано-токарних стружок? Їх дуже добре класти до iжi замiсть соли або укропу, крiм того, можна настоювати самогон або свячену воду! – iронiчно заговорив Антошка, вiн же слюсар Антiн Яновський.

Але цей жарт прийняли дуже серйозно i навiть з охотою, бо це було щось нове й небачене.

– А покажiть но, що це за штука! – важно проговорив той же Василь Іванович.

Слюсар пошукав у своiх бездонних кишенях i витяг майже цiлу жменю мiдяних та залiзних стружок. На обличчях робiтникiв промайнула маленька посмiшка, але вони поки що не викривали жарту.

– Хiба тут буде фунт? – промовив огрядний селянин, беручи у слюсаря стружки.

– А ви зважте! Може, тут i бiльше!

Василь Іванович подивився на стружки, що, мабуть, сподобались йому своiми блискучими обрiзами, а потiм обережно пiднiс iх до свого м’якого й чутливого носа.

Тут уже компанiя не витримала i голосно розсмiялася, смiялися i деякi селяни, якi може здогадалися, а може й знали, що це за рiч – мiдянi стружки. Василь Іванович, понюхавши стружки й почувши смiх, серйозно поглянув на юрбу, а потiм, не втрачаючи гонору, вiдповiв:

– Нi, я такоi штуки не вживаю!

– А ви спробуйте! Вiзьмiть iх на зуб! Може, сподобаеться! – смiявся слюсар, – Може, тодi вiд пiянiна охота вiдпаде.

– Пф! Ви менi грамохона або гармонiю! От у Степана Трохимовича Терещука! Ви, може, нiколи не бачили, так подивiться, а потiм привезiть. Кiлька пудiв борошна дам…

– Пiянiно то ми бачили, а ви стружки замiсть пiянiна покуштуйте!

– Киньте, киньте! Вони смiються! – заверещала iстота у едвабних штанах, пiдбiгаючи до Василя Івановича.

Той тiльки тепер зрозумiв, чому ранiше смiялася юрба. Вiн тепер почервонiв так, що навiть уся кров з його п’яток вдарила йому в голову, i мимоволi розсипав стружки, поглядаючи виряченими очима на слюсаря.

Юрба одразу притихла, i дехто одiйшов убiк.

– Халамидники! – нарештi видушив вiн iз себе. – Торбарi!..

Вiн ще щось хотiв пропихкати, але йому, мабуть, не вистачило повiтря, i вiн, повернувшись спиною до робiтникiв, пiшов геть. За ним швидко пошкандибала й iстота в едвабних штанах, сердито поглядаючи назад. Решта селян теж почали розходитись, лиш дядько, якому дуже сподобалась коса, ще довго торгувався, поки не згодився на трохи бiльшу кiлькiсть проса.

– Я б тому гайдамацi цiлий мiшок стружок подарував, тiльки, щоб вiн пiдсипав iх собi у борщ! – сердито говорив дорогою слюсар. – От iрод! Куркуляча душа!..

– А той другий, в едвабних штанах, хто вiн такий? – запитав один з робiтникiв.

– Адвентист або нiмецький соцiял-демократ! – вiдповiв Петро Пустовiйт.

– Нi, вiн, мабуть, з породи тхорiв! – зауважив слюсар.

Розмовляючи, всi четверо пiдiйшли до новоi хати. Коло тина стояла стара баба, одягнута в якусь чудернацьку панську кохту. На однiй руцi у неi була чорна рукавичка, з якоi виглядали загрубiлi пальцi. Побачивши робiтникiв, вона махнула рукою в рукавичцi i сердито заговорила:

– Ідiть, iдiть з богом! Бог дасть!..

Потiм тiею ж рукою поправила очiпок i, плямкаючи вустами, сердито дивилася на робiтникiв. Вони ж пройшли повз неi, анi слова не сказавши. Їх дуже пригнiтили цi слова, i вони глибоко вiдчули образу, вiдчули, що до них ставилися, як до жебракiв.

– От, чортове опудало! – нарештi перетяв мовчанку Антошка… – Ви бачили, на нiй чорна шовкова спiдниця?

– Шкода, що в неi ще нема твоiх окулярiв, Антошко, вона б iх напевне начепила собi на вуха! Ну й темнота! – сказав один з робiтникiв.

– Не тiльки темнота, – додав Гай, – а й жаднiсть!

З цими словами вони звернули в бокову вуличку, тут було порожньо й тихо. Було чути, як гули бджоли i десь рипiв журавель, – хтось з криницi дiставав воду. За одним з тинiв лунав веселий жiночий смiх, бiготня й жартiвливi вигуки. Коли вони проходили повз нього, звiдти визирнуло розкуйовджене дiвча й швидко сховалося, потiм не минуло й хвилини, як на перелазi знову з’явилося те саме дiвча, але вже в компанii з дорослою дiвчиною.

– Чи нема у вас якого краму, матерii? – запитала дiвчина.

– Як же, у нас усе е! – вiдповiв Антошка.

Мале дiвча, почувши це, швидко залопотiло босими ногами i десь зникло. За кiлька хвилин бiля робiтникiв було веселе й барвисте коло дiвчат. Вони тягли з хат усе, що трапилося пiд руку, i вимiнювали на матерiю. Але це все робилося потайки, щоб не довiдалися батьки. Коли обмiн був у самому розгарi, на вулицi появився якийсь ще досить молодий дядько. Деякi дiвчата, помiтивши його, почали тiкати.

– Куди, дурнi це ж Максим! – голосно крикнула на них струнка красуня з гуртка дiвчат.

Це був середнього вiку здоровий чоловiк з насмiшкуватими очима й бадьорим голосом у горлi.

– Чого злякалися, сороки! Не бiйтеся, до ваших батькiв з доносом не пiду!..

– Не дуже ми й злякалися! – вiдгризнулась вертлява дiвчина, покрутивши головою, вiд чого розлетiлася ii чудернацька зачiска.

– Тримай коси, Проню, бо втечуть! – зауважила iй, смiючись, друга.

Максим пiдiйшов до робiтникiв i поздоровкався.

– Це ви й будете Максим незаможник? – запитав у нього зацiкавлений Теодор Гай.

– Так, це я, а ви, мабуть, робiтники з «Червоноi Зорi»?

Знайомство вiдбулося. І компанiя, залишивши дiвчат, посунула далi з Теодором Гаем та Максимом на чолi.

– Кажуть, що у вас на все село лише трое незаможникiв? – запитав Петро.

– Трое зареестрованих, – вiдловiв Максим, – а так то е багато, особливо на лiвому кутку бiля лiсу. Тiльки всi вони ще бояться одверто щось сказати проти Василя Івановича або Степана Трохимовича. Ви вже, мабуть, про таких чули? От тому i трое, як бiльмо на оцi в куркулячоi коняки. Але це пусте, вже на лiвому кутку сперечаються. Незабаром наша армiя збiльшиться. Василь Іванович лусне з досади.

– Це добре, – сказав Антошка, що прислухався до розмови. – Ми свого Фелiкса Едуардовича вже прикоськали, це головного iнженера. Ну, а у вас, Степан Трохимович… З одноi компанii ця публiка.

– У нас бандити ще заважають! – вiдповiв Максим. – От де наше нещастя! Боiться народ…

– Нашi мiщани iнодi не згiрше бандитiв, – вставив Теодор, – що казати, важко!.

– У вас у мiстi з продуктами справа погана, – знову заговорив Максим, – а з наших новоспечених аристократiв багато не вiзьмеш. Нещодавно дочка нашого Василя Івановича в модному капелюсi на все село гуляла. А капелюх той iй так личить, як менi цилiндер! А iншi в едвабних штанах i шовкових краватках. У Прокопченка грамофон кричить з ранку до вечора. Пiп Григорiй дiстав тромбона i вечорами повз його садибу пройти соромно. Такi звуки випускае, нiби бугай пирхае… Показилися, що на них управи нема…

– А у нас дiти з голоду пухнуть, – зауважив один з робiтникiв.

– Нiчого, – сказав Гай, – це минеться. Робiтники iнших краiн в гiршому станi. Добре те, що влада в наших руках, а хлiб буде. Ще який-небудь рiк, i все налагодиться… Тодi, Максиме, до нас до клюбу, до читальнi… Ех, заживем, братцi, чорта заздрiсть вiзьме!..

Бадьорi слова Теодора Гая розворушили робiтникiв, i вони з новою енергiею блукали вiд хати до хати.

– От коли б органiзацiя в нас була, – знову заговорив Максим, – не доводилося б так блукалти робiтникам. Швидко б справу налагодили, органiзовано… Шкода менi дивитися на це.

– Не журися, Максиме, все буде гаразд! Буде й органiзацiя… буде й ще щось… Ти ж бачиш, ми не нарiкаемо, а Тодик, мабуть, тiльки й думае про те, як це все змiнити та переробити на наш кшталт. Чи не правда, Тодику? – вiдповiв Антошка i одночасно звернувся до Гая, немов бажаючи почути вiд нього слова, що пiдтвердять його вiдповiдь.

– Авжеж правда!!!

– Але ж до чого дiйшло нахабство! – продовжував Максим. – Вони захопили найкращу землю, крiм того, скуповують все, що можуть. У наших селян забирають корiв, коней, всяку тварину за безцiнь. Вже е скiльки таких, що за дурничку повiддавали своi хати i тепер, живучи в них, вiдробляють за це. А в мiщан вони скуповують рiзне шмаття та коштовнi речi, все без розбору, що в очi впаде. Тут в одного дурисвiта пiянiно в курнику стоiть, спочатку дiти бавились ним, а тепер курам за сiдало. Один тут е такий, що збирае самовари та чайники, а той же Василь Іванович так радянськими грiшми цiлий куток стiни в хатi залiпив. І головне, що всi такi, що чекають когось, все ще сподiваються на когось…

– Єрунда, – сказав Гай, – потiм вiдберуть всi музичнi струменти для школи або клюбу. Все те, що накопичуе буржуазiя, все одно, що мiжнароднiй банк для пролетарiяту. Прийде час, i ми все одержимо назад з вiдсотками.

Край села, осторонь, робiтники побачили багату садибу. Велика хата пiд бляшаною покрiвлею нiби допiру збудована. Великий двiр з клунями та повiтками теж був свiдком не абиякоi заможности господаря цiеi садиби. Робiтники пiдiйшли ближче, i тут Максим зупинився.

– Це садиба Терещука, Степана Трохимовича, як його величають. Це перший багатiй. З вами я до нього не пiду. Вiн iнодi скуповуе багато речей… Я не пiду, бо вiн побоiться, чого доброго, i стане прибiднюватись. Можливо, що ви в нього що-небудь промiняете, а коли нi, то все-таки пiдiть, побачите, що то за цяця.

І Максим став прощатись з робiтниками. Кожний з них мiцно потис його загрубiлу руку. Тут, мiж iншим, Антошка сказав якийсь дотеп, але змiст його був, що, мовляв, iхнi руки мало чим вiдрiзняються одна вiд одноi своею кiлькiстю мозолiв i зовнiшнiм виглядом.

– Прощайте, – сказав Максим, – може, зустрiнемось.

– Обов’язково, – вiдповiв Теодор, – пам’ятайте за клюб!

Швидко постать Максима загубилися мiж хатами. Робiтники ж пiдiйшли до самоi садиби Терещука. Їхнiй слух одразу тут вразили неприроднi звуки, якi лунали з хати. Було чути, як хтось бере одну й ту ж ноту на якомусь зiпсованому iнструментi.

– Слухайте, – раптом промовив Теодор Гай, прислухаючись, – слухайте, та це ж…

– Ще не вмер-ла У-к-раi-на i… – затягнув Антошка. – А диви! От продажна душа!

Тут до них пiдiйшло кiлька нових селян, i Теодор так i не змiг висловити свого здивовання. Знову почались торги. А невiдомий палець все так само брав ноту за нотою, виводячи вiдомий гiмн, без усякого сумлiння, але з наявною дбайливiстю.

Гаевi чомусь пригадалося рипiння журавля, i йому немилосердно захотiлося пити. Вiн вiдiйшов од гуртка i зайшов у двiр садиби. Коли вiн близько пiдiйшов до хати, то одразу побачив у вiкно старанного музиканта. Чиясь руда потилиця хилиталася в такт звукiв, i рука старанно натискала на клявiшi пiянiна.

– Ей, пане, – гукнув Гай, – чи не можна у вас води напитися?

Музика одразу змовкла, потiм рипнули дверi, i на порiг хати вийшов сам Степан Трохимович Терещук.

Гай спочатку був розчарований, вiн гадав, що побачить постать приблизно таку, як у Василя Івановича, але побачив щось цiлком протилежне, що нiяк не нагадувало попереднього аматора органiв та грамофонiв.




X

«Блакитнi фйорди»


Степан Терещук був низького росту жилавий дядько, який мiцно тримався на корчуватих ногах, i це робило його постать одразу видатною серед сотень iнших. На ньому були добрi чоботи, сiрi штани й розстебнутий пiджак, що пiд ним була в мiру вишита нитками блiдого кольору холщова сорочка, а комiр пов’язаний тонкою жовтуватою украiнською нацiональною краваткою. Одяг його був дуже простий, i вiд загальноi пошести на мiську моду нiчого не можна було помiтити.

Здаля на перший погляд можна було сказати, що це провiнцiяльний iнтелiгент украiнець, але, поглянувши ближче на його гостре обличчя з маленькими вусами, з примруженими сiрими очима, на його трохи руде волосся, з добродiйною парахвiянською зачiскою, на його тонкi стиснутi вуста з хитрими зморшками в куточках, це вражiння моментально зникало.

Лишалося гнiтюче вражiння, що вiн з-пiд своiх примружених повiк слiдкуе за вашим кожним рухом сiрозеленкуватими, як у ящiрки, очима, i що ви нiзащо в свiтi не зможете зсунути його з того мiсця, що на ньому вiн стоiть. Крiм того, одразу впадали в очi його не в мiру довгi руки, нiби вiн мав щось спiльне зi своiм мавпоподiбними пращурами, i це було дуже недавно, а пальцi здавалися чiпкими й жилавими, i вони ввесь час ворушились, нiби збиралися зняти з вас одяг, а може просто стиснути за шию. Але в рухах його, в тому, як вiн поводився, в тому, як ходив, не було нiчого задирливого, одвертого, навпаки, все було заховане i навiть зменшене, запобiгливе.

– Пане, – знову з таким же звертанням попросив Гай, – чи не можна у вас напитися води?

– А чого ж, водичка божа, як же, можна, можна, водичка божа! – улесливо заговорив Терещук, – От чого iншого, то не знайдете. Бачите, ми простi люди, – показав вiн на себе, – а водички можна. Повiтря й водичка божi… дихайте, пийте, донесхочу…

Скупому Терещуковi, може, й води було шкода, але ввiчливе звертання Гая одразу пiдкупило його. З такими людьми, як Терещук, треба було бути дуже обережним та хитрим. Щоб досягти чого-небуль, треба було так само, як вiн, прикидатися, прилащуватися й показувати зуби тiльки в зручний для цього момент. Його можна було бити лише його зброею, але й те лише тодi, коли зброя була гострiша за його.

– Без бога нi до порога, як то кажуть, а без доброго слова i собаки ласкавим не зробиш, – вiдповiв хитро Гай, але його вiдповiдь не влучила в цiль.

– Правильно говорите, молодий чоловiк, шанувати треба всяку твар! – з якимсь росiйським акцентом промовив Терещук. – Я бачу тут цiлу компанiю, так вам на всiх води, чи тiльки кухоль для вас?

– Лише для мене, добродiю, з мене кухля вистачить! – вiдповiв Гай.

Терещук повернувся, прочинив дверi в хату i крикнув голосно, але вже iншим тоном, що в ньому можна було почути навiть суворого наказа:

– Марiе, винеси парубковi води!

Потiм знову повернувся до Гая i якось гостро поглянув на нього.

– А ви, молодий чоловiк, напевне парубок? Працюете де в мiстi, чи що? У вас там уся молодь в комiсарах працюе? – хитро закинув вудлище Терещук.

– Авжеж, – удаючи наiвного хлопця, вiдповiв Гай, – а якже, у нас багато комiсарiв. От i я теж комiсар, можна сказати. На ввесь завод комiсар: без мого наказу – нi тпру, нi ну… Накажу кухлi робити – роблять, накажу гуляти – гуляють. Ви не думайте, добродiю, що я з простих… я грамотний…

Вiдповiдь Гаева чомусь сподобалася Терещуковi, хоча Гай брехав неймовiрно. Терещук зiйшов з порога хати. Вiн пiдiйшов до Теодора i навiть погладив його по плечу, нiби оцiнюючи й оглядаючи з усiх бокiв. Справдi, зовнiшнiй вигляд зовсiм вiдповiдав комiсарському, як уявляв собi комiсара Терещук. Бойовий вигляд Гая, що був одягнутий в сiру напiввiйськову одiж, таки спантеличив хитру лисицю Терещука, який тепер чогось зрадiв.

– Хе-хе-хе-хе!.. – скрипуче смiявся Терещук. – Хе-хе-хе-хе!.. А ваш мандат? – раптом запитав вiн серйозно, дивлячись на Теодора.

Гая одразу збентежило таке запитання, i вiн мимоволi посунув руку в кишеню, але потiм, схаменувшись, зупинився.

– Мандатик, мандатик! – говорив Терещук, показуючи правою рукою на лiву долоню.

Гай щось зрозумiв i знову полiз до кишенi. Вiн пригадав, що в нього мусить бути якийсь папiрець, де на заголовку мусить стояти слово мандат. Гай витягнув кiлька документiв, пошукав серед них i, нарештi, простягнув Терещуковi папiрець.

Це було доручення Гаевi органiзувати заводський клюб, дiстати книжки, меблi тощо, але просто по звичцi до видатних назв у тi часи на ньому згори стояло слово, яке так подобалось Терещуковi, маленьке незначне слово – мандат.

Терещук, мабуть, був письменний, бо вiн старанно перечитував папiрець, i обличчя йому посвiтлiшало. Може, вiн думав про якусь вигоду з цього для себе, може, вiн був задоволений, що комiсар, за якого вiн мабуть уважав Гая, так швидко й не перечучи погодився показати йому, Терещуковi, свiй мандат. А може вiн просто хотiв познайомитися, якi були мандати, – все це рiшити було важко, але було очевидним те, що Гай все бiльше подобався йому.

Поки Терещук старанно розглядав з усiх бокiв папiрця, дверi хати тихо рипнули. Гай обернувся й побачив, що до нього з великим кухлем води пiдходить бiлява дiвчина. Те, що вона бiлява, i те, що в неi в руках кухоль, Гай побачив трохи згодом, а тепер вiн бачив лише однi широкi блакитнi очi, що ввесь час ставали ширшими в його уявi, поки не заполонили ввесь мозок, поки не стали двома фйордами чарiвноi географiчноi мапи, бо вони були блакитними, як фарби на мапi, а справжнiх фiйордiв Гай нiколи не бачив, – доки вiн не вiдчув у своiй руцi холодне залiзо кухля й фйорди знову стали блакитними очима.

Гай i Марiя, яка винесла йому води, наче зачарованi, дивилися один на одного. Вони були захопленi, враженi, немов вони колись бачили один одного, наче колись вони один одному приснилися, наче така сама зустрiч була кiлька вiкiв тому, i вони тепер дивуються з того, що знову зустрiлися в таких самих умовах. Хiба не бувае так: людинi здаеться, що вона робить цiеi хвилини, що вона робила це ж саме колись, не можна пригадати коли, за тих же обставин i умов.

Це уявляеться якось туманно, цього нiяк не можна збагнути, але воно вiдчуваеться, як певна реальнiсть дiйснiсть, що ii ось-ось нiби намацаете рукою…

Щось подiбне до цього вiдчували Гай i Марiя i нiби не могли зрозумiти, що це таке. Чи це було справдi? Чи це тiльки здаеться?

Гай взяв у неi кухоль з водою i, поринаючи поглядом у блакитнi фйорди, пiднiс його до вуст, але не помiтивши, що ще не донiс, перехилив його, i вода полилася на землю. Марiя перша захоплено посмiхнулася на це, а Гай збентежено допивав рештки води.

– Правильно, молодий чоловiк, дуже правильно! – зайшов, як з туману, улесливий голос Терещука, який примусив Гая схаменутись. – Мандатик правильний! – простягнув Терещук назад папiрця. – Менi дуже приемно… Гадаю, що ви не одвернете своеi уваги вiд моеi гостинности.

Що хотiв вiн сказати цими словами, Гай не зрозумiв, та йому було байдуже, що б не сказав Степан Терещук, який тепер пiшов тихою ходою через двiр на вулицю до юрби. Гай так само не помiтив, як Терещук хитро поглянув на нього та на Марiю, i не помiтив, що Терещук може навмисно залишив iх насамотi. Коли б Гай i не був захоплений iншим, то може вiн i помiтив би це все, але вiн, передавши кухоль Марii, тепер тримав ii руку в своiй руцi, дивився на неi й нiчого не помiчав, що дiеться навколо нього.

Вiн бачив перед собою напрочуд знайому постать дiвчини, бачив знайоме обличчя, очi, волосся, рухи i навiть голос.

– Менi здаеться, що я вас знаю, що я вас бачила десь! – почув Гай уперше ii приемний голос, що здавався йому таким знайомим.

– Я певний того, – вiдповiв Гай, – що ми жили десь поруч i зустрiчались отак щодня.

Вони трохи помовчали, нiби риючись у давнiх спогадах, вiдшукуючи щось потрiбне, але невловиме, що мусiло все нагадати iм, сказати – хто вони й що з ними.

Але марно вони напружували свою уяву, iм не пощастило впiймати химерноi згадки, викрити свое химерне почуття.

– Марiе! Нi, Марiе, я зовсiм не знаю вас, – нарештi сказав Гай, – ви менi просто снились колись, i я назавжди запам’ятав це.

– Менi здаеться, що я вас знаю, що я знаю навiть, як вас звуть… Вас звуть… Нi, я боюсь, що я не вгадаю…

– Теодор, – пiдсказав вiн свое iм’я.

– Теодор? Нi, вас здаеться звали iнакше, – замрiяно й нiби розчаровано вiдповiла Марiя.

– Коли? Хто? – засмiявся Теодор Гай. – Нi, мене так звуть змалку, й iншого iмени я нiколи не чув.

– Чи не хочете, Теодоре, ще води, бо ви ту розiлляли? – запитала дiвчина, перехиляючи порожнiй кухоль.

– Нi, не хочу, Марiе, ви краще розкажiть менi дещо про себе. Степан Терещук ваш батько?

Не зважаючи на те, що вони допiру познайомилися, що вони бачать один одного вперше, мiж ними не було жадноi напружености, жадноi нiяковости, що бувае в таких випадках, i вони розмовляли, як давнi знайомi. Гай з перших слiв довiдався, що Степан Терещук рiдний батько Марii, що ii мати недавно померла, що вона була нещасною жiнкою скупого й химерного чоловiка i що мiж Марiею та батьком теж напруженi стосунки. Марiя одверто оповiдала про все Гаевi, i вiн теж не вiдставав, оповiдаючи про свою роботу, життя та мрii.

Марiя здавалася йому щохвилини кращою. Коли вiн ранiше порiвняв ii очi з фйордами, то тепер в його уявi кожна ii частинка вже мала таке саме гiперболiчне порiвняння. І цi порiвняння були до того поетичнi й нереальнi, що коли б вiн справдi побачив те, що утворила його уява, можливо, що вiн, сам творець, злякався б ii й одразу зрiкся б. Хiба не вiдомо, що всi закоханi або тi, що наближаються до цього, перебiльшують принади та красу свого об’екту i все iм ввижаеться в iнших фарбах та розмiрах, як при звичайних почуттях. Отже, уявiть собi таку жiнку, в якоi очi, як фйорди, постать гнучка й тендiтна, як лозина, бiляве волосся – лани спiлого жита, руки теплi та нiжнi, як пелюстки якоiсь незнаноi квiтки, уявiть собi не i намалюйте. І коли ви не закоханi, або коли ви не поет, то здивуетесь, яка вийде з вашоi уяви чудернацька потвора, ви здивуетесь з неприродних, велетенських розмiрiв вашого твору й химерности, нереальности вашоi уяви. Звичайнi хиби людського тiла, людськоi краси здаватимуться тодi в порiвняннi з вашим твором прекрасними рисами, а звичайнi людськi органи – витвором божественного нелюдського надхнення.

Але нам, людям незакоханим, Марiя, коли б ми побачили ii вперше, зовсiм не здавалася б такою, якою вона була в уявi Теодора Гая. Ми сказали б, що вона була звичайна, гарненька бiлява дiвчина, що вона може одразу впасти в око й вередливiй людинi, що вона може зацiкавити нас серед багатьох наших iнших знайомств та зустрiчiв. При ближчому знайомствi ми сказали б, що в неi е щось вiд мiськоi культури, але й вiд культури степiв та лiсiв у неi можливо е ще бiльше – дике, вiльне, що зв’язане здебiльшого з самою природою, що струмком пробiгае в ii жилах.

– Батько мiй, – оповiдала Марiя, – водиться з такими людьми, що зовсiм не подобаються менi. Його компанiя – отець Григорiй, Василь Іванович Кабанник i ще тут один… приiздить… Гамуз, – з якимсь дивним тоном промовила вона це чудернацьке прiзвище. – Водиться з якимись темними особами, з колишнiми попами, бабами, юродивими. Як бачите, дорогий Тоде, компанiя не для мене… Єдиний приятель мiй – це Петутрiй. Ми з ним часто iздимо верхи, коли батько в отця Григорiя… на засiданнi… як вiн говорить. Влаштовуемо справжнi перегони! Але це едина розвага…

– Бiдна, люба моя Марiе, а хiба ви нiколи не буваете в мiстечку? Не маете там знайомих? – запитав Гай.

– Колись я бувала там, навiть мешкала досить довго в родичiв матерi, але тепер, коли вони переiхали до Киева, я зовсiм не буваю там, не була вже кiлька рокiв. Я не знаю, чи живi вони навiть. Я кiлька разiв писала до них, але вiдповiдi так i не одержала. Поiхати батько нiзащо не дозволить. Посилала Петутрiя, але вiн не мiг нiкого знайти. А ось i вiн, – додала вона, показуючи на худорлявого хлопця, що вийшов з клунi на двiр.

Гай поглянув у бiк клунi i побачив неймовiрно худу й високу постать Петутрiя. В його подертiй та засмальцьованiй одежi стирчали жовтi соломинки, якi ще бiльше виявляли ii убозтво. Петутрiй виглядав якоюсь забитою, нещасною людиною, але Гай вiдчував дикий огонь в його поглядi, який на мент зупинився на ньому. Петутрiй, вийшовши з клунi, важкою ходою пiшов кудись поза хату, не вимовивши й слова.

– Вiн сьогоднi чогось нездужае, бiдний, – сказала Марiя i потiм, помiтивши, що вони ввесь час стоять, повела Теодора до призьби, де вони й сiли, поглядаючи на вулицю. Там серед юрби селян Антошка викидав якiсь штуки, там же поважно стояв i Терещук, розмовляючи з робiтниками. Антошка, помiтивши Гая й Марiю на призьбi, зробив iм рукою, непомiтно для iнших, привiтальний рух.

– Хто це такий? – запитала Марiя. – Такий старуган, а такий вертлявий та веселий. У нас майже нiколи не побачиш, щоб старий дядько був таким жвавим. Вiн менi дуже подобаеться.

– Це Антiн Яновський, слюсар з нашого заводу! Вiн не такий вже веселий, як це здаеться з першого погляду. Вiн, можливо, веселиться тодi, коли йому сумно або коли вiн погано почувае себе. Я вже кiлька разiв помiчав, що його смiх не дуже веселий.

– Я розумiю! – задумливо промовила Марiя.

– Інодi людинi треба смiятися для того, щоб не плакати! – додав Теодор Гай.

– У нього е дiти, мабуть, – наче думаючи вголос, промовила Марiя.

Гай трохи посмiхнувся, згадавши дорослу дочку Яновського, яка вже мала своiх дiтей, але нiчого не вiдповiв.

– Я дуже люблю дiтей, – продовжувала Марiя, – у Максима Самбора е дiвчатко, таке мале, бiляве i… часто не мае чого iсти, – з жалем у голосi сказала вона. – А в iнших… скiльки я iх знаю…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66748463) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения